Ще одна цікава велопригода, про яку не можу не написати. Велопрогулянка тривалістю один день і протяжністю 120 кілометрів. Сто двадцять кілометрів мальовничих пейзажів Поділля, стрімких спусків і затяжних підйомів, берегів, заток і купелей з крижаною джерельною водою. Цікаво? Розгортайте.

Кому цікавий маршрут, можете завантажити його з gpsies.

Початково я запланував маршрут на півтори сотні кілометрів, але то вже по троху переходить в розділ мазохізму, тому при старті вирішили трохи зрізати петельок. До того ж біля Кам'янця ми з хлопцями вже практично все обкатали, тому до самої Бакоти було вирішено їхати дорогою, а не полями і лише у Колодіївці ми виїхали на грунт та почали подорож. У Колодіївці у магазині з'їли по морозиву, бо хоч і їхали асфальтом і було відносно легко, та це майже 50 км липневою спекою. А, виїхавши за село, нас одразу зустріли краєвиди Бакотської затоки.

Лише цей краєвид і цей спуск вартий того, щоб сюди приїхати і покататись. Але їдемо далі. Спустилися вниз і натрапили на туристичну стежку. Правда, спека і підвищена вологість у низині сприяють швидкому росту рослин, тому з перших метрів нас зустріла кропива. 

Кілька разів перетинали струмки, що впадають у Дністер. Правда, пройти такою кладкою без підготовки буде справжнім випробуванням. Але далі виїхали на стежинку, що йшла повз затоку. Це якесь особливе місце. Щоразу хотілося вдихнути трохи глибше, ніж зазвичай. Натрапили на місце купання християнського табору, що розташований поруч.

Так по троху і проїхали всю затоку, минаючи десятки відпочиваючих і дегустуючи аромати з різноманітних мангалів та багать ))) Безпосередньо перед скельним монастирем дорога перйшла у стежинку і рівень складності зріс до екстимального. Та ми і тут не відступили і поїхали за наміченим маршрутом. Лише зустрічні туристи округляли очі, коли бачили, що на такій стежині ще й на велосипедах їздять :)

Хто місцевий і не засиджується перед телевізором, той в Бакоті бував не раз. Тому довго ми тут не затримались. Подивились навколо, ще раз вдихнули цього безмежного простору і поїхали. Далі дорога у нас лежала на трасу і через неї у село Лисківці. На шляху до нього нас чекав дуже гарний серпантин донизу. Там ми обігнали якусь легковушку, просто зрізавши петлі навпростець. Але за кожним таким спуском слідує розплата. Такий самий довгий і затяжний підйом. Ще й старою бруківкою. Весь накат наших велосипедів на такій дорозі пішов глибоко в мінус. Але по трохи подолали і його.

Далі було село Чабанівка із на диво гарним асфальтом. Його проїхали на одному диханні, хоч м'язи вже підказували, що варто й перепочити. Та відпочинок був запланований дещо далі. З'їжджаємо на ґрунт і минаємо Гуту-Чагорську та Липи. Дощів не було вже давно, тому шар пилу на дорозі декілька сантиметрів завтовшки. Ми підіймаємо його колесами і порохи рівномірно осідають на велосипеді і ногах.

Залишаємо з правого боку Сокілець і заїжджаємо у село Лисець, у якому знаходиться дуже гарна місцина з водоспадом, за яку я писав кілька постів раніше.

Перше, що кинулося в очі, коли ми приїхали на водоспад - численна кількість машин на під'їзді. Коли спустилися вниз до води, були взагалі шоковані. Майже нічого спільного з тим місцем, яке ми відкрили для себе два місяці тому. Купа людей, хтось скаче у воду з гори, хтось купається, хтось смажить шашлик, за столом святкують чи то весілля, чи то ще щось... Від лазурної води залишись лише сірі хмари намулу, підняті стрибунами та плаваючими. Тому багато фото я тут не робив. В них не було сенсу. Але у воді кілька разів таки скупався. І холодна вода зробила свою справу. М'язи, що вже після восьмидесяти кілометрів підйомів і спусків почали відчутно гудіти, прийшли в тонус і в цілому став почувати себе як перед виїздом. Зробивши три запливи, в ми пішли сохнути і перекусити.

Тут же ми зустріли групу наших товаришів, що їхали на водоспад нашим попереднім маршрутом. Ми всі були раді зустріти знайомі обличчя в такій далечині від домівки. Отож, перекусили і всі разом рушили у зворотньому напрямку.

Правда, таким великим гуртом їхали не довго. Заїхали у Великий Жванчик, остудились морозивом, а далі група поїхала до дому трасою, а наше тріо далі корчами та ярами.

Ця ділянка треку вже була добре нам знайома з попередньої поїздки на Бурбун, але зараз ми її їхали реверсом. Лише зараз я усвідомив всю крутість і складність підйомів і спусків, які ми долали. Спускаючись з чергової гори ловив себе на думці, що подекуди і спускатись страшно, м'язи забиваються просто від стояння на педалях під час спуску, як же можна було сюди виїхати вгору? Невже я дійсно це зробив?

В Супруньківцях зупинилися біля джерела, поповнили запас води, вмилися, ну і звісно куди ж без порторетів )))

Це вже був такий собі маркер, який вказував, що до дому залишилось їхати якісь копійки. Останній серйозний перевал подолано і нам залишилось просто котитися сільською місцевістю якихось 15-20 кілометрів без суттєвого набору висоти. Вирішили на фінішну пряму прискоритись і викластись на 100%, але щось збільшити швидкість так і не вдалося.))) Заїхали у місто через Кам'янку, на залізничну станцію. Там зробили фінальне фото як офіційне завершення цієї пригоди, а далі роз'їхались кожен у своєму напрямку. Відмиватись та від'їдатись.

Отака була наша чергова пригода. Подолали ми за цей день трохи більше 120 кілометрів. Стартували о 8:00 ранку і приїхали до дому близько сьомої вечора. При цьому сумарно піднялися на висоту 2060 метрів, якщо жпс не збрехав. Набралися позитиву, виснажились і стали трошечки сильнішими. Принаймні, так я собі кажу.

Дякую, що дочитали. До зустрічі у наступних поїздках.


Яндекс.Метрика