Це був перший у моїй практиці кількохденний велопохід із ночівлею під тентом, з казанками, блек-джеком та прикордонниками :). Як це часто бувало у нашому товаристві, ідею поїхати саме до Лядоського монастиря запропонував Саша Волох. Він же розробив маршрут з місцями стоянки і відвідинами різних цікавинок. Отож, задача була нескладна: за чотири дні подолати 270 км. Розподіл грунт/асфальт складав приблизно 60/40. Отож проблем взагалі не має бути. Необхідне спорядження у нас було. 

Почну з того, що свого велосипеда я продав і, мріючи пересісти на щось карбонове, вдавав із себе бігуна і марафонця, намотуючи щоранку по 10 км в парку. Але скільки не бігай, на велосипеді специфіка інша і тренуватись потрібно катаючись. Довго не розписуватиму, але перед самою поїздкою у мене з'явився алюмінієвий байк. До спритності карбону він, звісно, не дотягує, але для походу важлива витривалість. І він її має із запасом. Отож, маючи накат за весь рік ледь 200 км, я підписався їхати з хлопцями 270. Не розкатаний, не прикатавшись до нової посадки, до нового сідла... Але ж якби я пропустив цю подію, я б собі не пробачив. 

Щоб подорож була комфортною і приносила задоволення, до вибору спорядження потрібно підходити ретельно. Все, що везеш із собою має бути легким та компактним, щоб не обтяжувати і не відволікати від споглядання краєвидів. Окрім того, вагу варто розподілити рівномірно по байку, щоб він не сильно втрачав свої ходові можливості на бездоріжжі. Добре, що більшість необхідних речей я вже маю, бо знайти і придбати те все добро за раз - справа не проста. 

Отже, спальний комплект, теплий одяг, тент, кухня і їжа запаковані у підсидільну сумкуДля речей, що необхідні в дорозі, я ще взяв рюкзачок на 14 літрів і був готовий вирушати на 4 дні.

Ось так виглядав мій комплект на старті. Спали хлопці на надувних килимках. Вони займають значно менше місця у запакованому вигляді і знаходились в середині їхніх сумок. Тому їм ніщо не заважало про мій хвіст, трубу і ще багато інших епітетів і порівнянь, які я чув в адресу свого каремату ))))

Спільне фото перед виїздом. Щасливі та в очікуванні пригод. Ще не припорошені дорожною грязюкою, енергійні та сповнені сил.

Першою справою набрали води з джерела одразу за містом. Пити треба багато. Пити треба постійно. А дорогою зустріли ще одного нашого товариша на шосері. Він як раз повертався з тренування. Але розвернувся і провів нас ще з десяток кілометрів.

Десь ближче до тридцятого кілометра з'їхали з асфальту і вже покотилися грунтами. Спеку ніхто не відміняв, тому водою запасалися регулярно. Ні разу не пожалкував, що взяв дві фляги з собою. Хоч води було на маршруті достатньо, але зупинятися зайвий раз - то втрачати час. А нам треба було встигнути до місця стоянки засвітло.

Грунт сухий і твердий. Їхати таким лише трішки гірше, ніж асфальтом. Але мастило з ланцюга порохами витерається в рази швидше. Мені ще Євген із Велосервісу змастив ланцюг парафіном, тож для мене це був експеримент: на скліьки часу його вистачить і на скільки якісно буде працювати трансмісія.

Ну нарешті. Село Великий Жванчик. 40 км позаду і ми дісталися обідньої перерви. Завітали до магазину, у якому регулярно отоварюємось, коли їдемо на Водоспад Бурбун. Придбали собі щось смачненьке і сіли пообідати, бо пекло як раз нестерпно.

Але довго сидіти не було часу. Тому швидко перекусивши, віддзвонились до рідних, що все гаразд і поїхали далі. Перший грунтовий "перевал". Спускаємось до річки Ушиця і за нею нас чекає підйом з краєвидами, де ми, дихаючи на повні груди розпеченим серпневим повітрям, непомітно набираємо трохи більше, ніж 150 метрів висоти. 

Вже забув у якому селі, заїхали до одного подвір'я, попросили набрати води. Бо після таких підйомів пляшки різко порожніють. Бабуся, що там жила, окрім води дала нам ще варених яєць, яблук та булку. Приємно було натрапити на таку людину.

А далі знов спуск і знов підйом. І ще кілька сотень у скарбничку цієї подорожі.

Остання криничка перед ночівлею. Заправляємо всі ємності, що маємо у наявності і рушаємо шукати місце стоянки.

Сюрприз. Переправа виявилася затопленю - у Дністрі сильно піднявся рівень води. Тому поблукали трохи і знайшли непогану галявину для ночівлі. Дику, без ознак людської діяльності. Всю в горбах-мурашниках. Але вирішили ставати саме тут і вже наступного дня шукати переправу. Ми стояли метрів за двісті від води і було ледь чутно якесь булькотіння. Я пішов глянути, що там таке. Якщо вода шумить, то, можливо, вона в цьому місці можна буде перейти річку. Поки дістався води, натрапив на косулю. Вона, правда, лише промайнула у кущах і безслідно зникла. Діставшись до річки побачив, що там, де вона шумить, вона не звужується, а це просто бобри загатили греблю. Спробував по ній перейти на той бік, але у контактних туфлях то не найпростіше завдання. Походивши трохи тією греблею зрозумів, що з речами і велосипедами то зробити неможливо і краще знайти обхід. Тож повернувся до табору і ми почали готуватся до сну.

Наступний ранок зустрів нас живописним пейзажем з туманом і росою.

Ми почали готуватися виїжджати. Поснідали, зібрали табір і вирушили далі.

Виходити тією ж дорогою, що й спускалися ми не стали. Бо це шлях для слабких духом. Трохи вище місця ночівлі ми знайшли ще одну більш-менш розкатану дорогу, хоч вже й давно закинуту. Нею і почали підійматись. Але буквально через сотню метрів вперлися в рівчак, який вимило зливами. Глибиною він метрів чотири. Гратися у скелелазів не було ніякого бажання. Стало питання, підійматись вздовж рівчака чи таки повернутися на знайому дорогу. Але ми хлопці мудрі, два рази однією дорогою не ходимо, тим більше, що на вершині гори вже виднівся кінець лісу. Тому піднялися вздовж рівчака і натрапили на ще одну дорогу. Нею і вийшли з лісу. Ну а пройтися травою, полем - то вже діло не хитре. Пішли.

Правда, з кожним метром трава ставала все густіша і де-не-де з'являвся очерет. Але то не біда. Не їдеться - пройдемося. Нам недалеко. Тим більше, що вже видніються верхівки дерев на трасі. Топаємо. Згодом зайшли вже в такі хащі, що Саша, що йшов першим, просто проламував дорогу своєю вагою. Йшли так, поки він не застряг остаточно. Далі першим пішов я, але йшов так недовго. Очерет скоро закінчився і почалися дикі сливи. Кислі і з колючими гілками. І їх минули. І вперлися в кукурудзяне поле. Обходили його довго, наламали трохи кукурудзи. Вимоталися на стільки, що навіть ніхто не сфоткав тих пригод. Але може то і на краще. 

Вийшли-таки на грунтівку, на яку ми піднялися вздовж рівчака. Але тоді ми пішли з лісу на поперек. А могли нею проїхати, напевне. ))) Хоча тоді було б на одну пригоду менше :) Отож вийшли на асфальт і почали відчищатися, витрушувати кукурудзу з капців.

Асфальтом здавалося, що велосипед сам їде. Аж сам собі заздрив ))) Заїхали в село Куча, там нам розповіли, як переправитись на той бік річки, де знаходиться брід, а також підказали чудове місце з джерелом і краєвидом. Як буду ще в цих краях, можна буде там зупинитись на ночівлю. Гарні краєвиди, вода під боком, не в низині. Самі плюси. 

На переправі води по коліна. Але ж і холодна. Як вона не прогрілася в таку спеку? Аж зуби зводить.

Після броду підіймаємось у село, набираємо води і пірнаємо у черговий спуск-підйом.

Стихія і тут не пошкодувала дороги. М'який вапняк і пісок легко розмимаються. Не полінувався спусити свій байк у канаву посеред дороги, щоб краще було видно маштаб. Один з крайніх спусків перед Дністровською ГЕС.

А далі ГЕС. Фоток звідси мало. Видно, сказалася втома. Але враження залишилось яскравим. Велика акваторія, водичка тепленька і прозора. На два метри вглиб проглядається запросто. Скупалися, просушили спальники після ранкової роси. Запакувалися і помчали далі. 

Далі маршрут дещо спростили. Попереду ще було 25 км до прикордонного селища Лядов, а зранку ми добряче втратили часу і сил в очереті та кукурудзах ))) Тож подальший маршрут обрали вздовж річки, зрізавши кілька перевалів.

Ще трохи гоцаємо бетонкою і під'їжджаємо до кордону з Молдовою. Там за сумісництвом ще одна ГЕС, на скільки я зрозумів. Дуже гарні місця. Сторонні люди тут не вештаються, ловити рибу, стріляти птахів заборонено, тож для них тут рай просто. Лебеді плавають зграями по 20-40 штук, качки взагалі сотнями попід берегами сидять. Лише чути шурхіт, як вони злітають з води, як ми їх лякаємо, проїжджаючи повз.

З'їжджаємо нарешті з цієї бетонки і їдемо вздовж берега грунтами. Кругом вапняк, товтри... Наче по рідній Бакоті. Доїхали до села Лядова. Піднялися на пагорб і дивимось на монастир. За одно придивляємось місце для ночівлі.

Розташувалися біля самісінької води. Почало гримати, вітерець задуває. А у нас вже все підготовлене і до негоди, і вечерю зібралися варити. Аж тут з'являються два прикордонники і кажуть, шо ніззя. Прикордонна зона, тому збирайтеся і мандруйте вглиб країни. Сперечатися із військовими ми не стали і послідували їхній пораді. Перемістилися на 100 метрів далі від берега і там продублювали наші дії за останні двадцять хвилин. Розтягнули тента і пішли купатися на кордон. :)

Так в цю ніч дощ до нас і не дійшов. Тож з самого ранку, поснідавши, ми пішли досліджувати скельний монастир. Цікава і незвична споруда. Ще б хоч трохи його історії почитати пере відвідинами. Але не склалося. Тож дивився просто на споруди і краєвиди.

Ще знайшли там закинуті сходи і не промайнули нагоди зазирнути, куди ж вони ведуть і що там є цікавого. Виявилося, що це дорога до закинутої хатинки-печери. Хтось з монахів там жив раніше. Зараз там пусто і лише старі ікони позалишалися на стінах.

Надивившись вдоста на архітектуру і природу монастиря, спускаємось вниз, запаковуємось і вирушаємо зворотньою дорогою. По дорозі зустріли яблуневий сад. Нарвали по 3-4 яблука. Одне я навіть привіз до дому. Сподіваюсь, воно було як мінімум цілюще, бо інакше то велика честь везти на власній спині яблуко більш ніж сто кілометрів. 

Підйом дався непросто. Спека 30+ і сто метрів набору. Єдина радість - асфальт практично ідеальний і трафік не сильний. Тож це була просто тривала бовтанка на першій-другій передачі. Я встиг за цей час і до дому зателефонувати і по роботі деякі справи вирішити, ще й на ходу зробити кілька фото. Про фотозйомку в цій подорожі - то окрема пісня. Знімав лише на телефон. Телефон у торбі, торба в рюкзаку в кишені на поясі. Процес виглядає приблизно так: виїхав наперед, зупинився, дістав кульок розмотав, включив камеру, відзняв, замотав, заталував до кишені, закрив, поїхав далі. Але кожен зроблений кадр був вартий цих рухів, бо час від часу приємно повертатись до цих світлин і пригадувати емоції, що їх супроводжували.

Після такого підйому ларок з пиріжками і Пепсіколою ніби підсвічується ореолом з ледь чутним співом янголів )) Набрали гарячих бутербродів, пепсі, сидимо, сьорбаємо, перекусюємо ))) 

Далі невеличкий перегон трасою і знов грунтами, річковою галькою доїжджаємо до села Галиця. Там потрапляємо у ще один монастир із неймовірним краєвидом.

Пішли ще побродили монастирем, подивилися, як живуть ці монахи. Вид з вікон у них бомбезний. Всередині приміщень не були, але пластикові вікна вказують на певний рівень комфорту.

Ну, наша справа крутити педалі. Отож, посідали на лісапети і гайда. В селі набрали холодної води і знову місимо гравій на Буковині.

Приїхали. Місце під тент знайшли хороше. Захищене з трьох боків деревами. Трохи брудно, але більш-менш прибралися. Знов нас застає ніч і зволікати не можна. Швиденько встановлюємо тент, купаємось, змиваємо дорожній бруд і вже, свіжо дихачючи, готуємо вечерю. З протилежного боку гримить і блискає. Та до нас поки що негода не доходить.

Повечеряли, полягали спати. А ближче до світанку почалось. Звіялось, загриміло і почався дощ. Ми вже не спали, слідкували, щоб не замокли наші легкі, теплі і тендітні пухові спальники. Тент приспустили нижче, щоб не задувало воду

Почався останній день походу.  Настрій вже лише дістатися до дому. Ще й маршрут у нас був здебільшого асфальтом, лиш докотитися до дому. Бо цікавого тут вже небагато. Знов запаслися водою на трасі і помчали на Кельменці. Там стеребили пончиків та біляшів з кокаколою і поїхали останні кілометри гравійкою до залізничного мосту через Дністер до Великої Слободи.

Побачили залізничний міст - все, ми вже вдома. Залишилось якихось 15 км. Але це 15 км як ніби під'їздом до квартири. Все знайоме, все рідне, впізнається кожен кущик. Катали тут по сто разів. 

Отже, висновки.

Подорож виявилася дуже цікава, захоплююча. Багато нового досвіду. Оцінив якісне спорядження.

На жаль, з параметрів "дешево, легко, комфортно" можеш вибрати будь-які два, але ні в якому разі не три с. От і обираєш, що тобі ближче.

Чим надійніше і комфортніше спорядження, тим більше часу і сил залишається на насолоду навколишніми цікавинками.

Фізична підготовка. В таку подорож треба їхати підготовленим, розкатаним. 300 км за чотири дні. Більшість грунтами. Набір висоти без малого 4 км. Перед такою поїздкою варто мати об'єму за сезон хоч би 2-3 тисячі кілометрів. Я ж проїхав цього року лише 200 км. Старих запасів здоров'я вистачило тримати темп всю дистанцію, але легко не було.

Чи не найважливішим у подорожі є склад команди. Ви підписуєтесь на те, що 24 години на добу перебуватимете з командою в полі видимості, будете постійно спілкуватись. Нам пощастило і наша компанія виявилася дуже дружньою і душевною. Спільну мову знаходили кругом. Від гусарського гумору і цитат Подревлянського до матаналізу і економічних пинать.

Інформація. Значно цікавіше знайомитись з місцем, якщо знаєш його історію. Візьму це собі в науку на майбутнє. Коли будуть цікаві місця, спершу читатиму за них у Гуглі. Це дає змогу значно глибше проникнутись атмосферою місцевості.

Навігація. Хоч на телефоні був трек, у Олександра був навігатор, мені особисто час від часу не вистачало даних щодо подорожі. Постійно лазити в телефон, щоб не прогавити поворот, якщо їду першим незручно. Треба мати карту перед носом. А також швидкість, висота, температура - теж цікаво бачити перед собою, але це вже з категорії розваг у даному поході. Ці дані задовільняють лише цікавість.

Надійний байк. Це саме собою зрозуміло. Але це неможливо пропустити. Ви маєте бути впевнені у своєму металевому коні на 200%. А також маєте мати можливість здійснити мінімальний ремонт у польових умовах.

Вода.  На дві фляги у мене було 1350 мл води. Жодного разу я не випив обидві фляжки до дна. Води у нашій місцевості вистачає. Тому немає сенсу везти зайву воду з собою. На майбутнє зніму один підфляжник і поставлю літрову фляжку. Має вистачати. А у звільнене місце всередині рами можна пошити сумку і розгрузити рюкзак і підсидільну сумку.

Сон. Одна з найважливіших сторін походу. Без якісного відпочинку кожен наступний день походу забирає все більше сил. Потрібно встигати відновлюватись за час сну. Для цього під час сну має бути тепло і м'яко. Килимок з пінки, який я брав хороший тим, що він невибагливий. Але добре виспатись на ньому було складно. Особливо на нерівній місцевості. 

Наркоманія. Недостатньо просто ходити в походи. Більше кайфу приносить те, що ти підсаджуєш на цю голку інших. Олександру це вдалося і ми з Сергієм тепер шукаємо спорядження, якого нам ще бракує і продумуємо наступний похід. :)

Отож, я нарешті закінчив цю подорож, переживши її ще кілька разів, поки писав цю розповідь. Тепер можна сміливо перегортати цю сторінку історії і готуватись до нових пригод. 

Дякую, що дочитали. Щасти вам. :)


Яндекс.Метрика