Вже маючи досвід велопоїздок з Анею Уласенко, я розумів і повністю усвідомлював, що на мене чекає не матрасна покатенька, де кожні 15 хвилин зупиняються сфотографуватись на фоні краєвиду чи зав'язати шнурки, а що це буде мені добряча перевірка на "слабо" і щоб дістатися кінцевої точки треку, доведеться прикласти чималих зусиль. Та це все лірика. Я чекав цього дня. Він обіцяв море задоволення, чудовий трек, мальовничі краєвиди та гарну компанію. Речей брав із собою мінімум. Колись я скептично відносився до легкоходів, що рахують кожен грам ваги. Тут я розумів, що все, що я візьму, мені доведеться везти на своїй спині понад сотню кілометрів. Тому взяв лише ті речі, без яких було складно обійтися у подорожі. 

Отже, настав день "Ч", я зібрав невеличкий клунок і поїхав. 

 

Починався трек зі станції Ларга, це одразу за Дністром, недалеко від кордону з Молдовою. Київський потяг приходить туди о п'ятій ранку. Мій же приміський дизель приїхав на станцію о першій ночі. Там я був вперше. Зайшов на саму станцію і, не втрачаючи часу, вклався спати на лавці у одному з приміщень без світла. Було таке враження, що я єдиний на станції. Лише крізь сон чув, що попри мене кілька разів пройшов хтось із місцевого персоналу. Та я їх не цікавив так само, як і вони мене. На диво добре виспавшись за ці кілька годин, о п'ятій ранку вийшов на перон, де зустрів з потяга вже знайомих мені людей з велосипедами, а також познайомився із новими, кого не було минулого разу у покатусі Заліщики-Хотин. Було досить тепло. Навіть звичний для цієї пори доби ранковий холод був майже непомітний і не зміг якось вплинути на настрій.

Далі був коротенький сніданок, швидкі збори і о пів на шосту ми стартували по треку, а сонечко, у свою чергу, почало свій маршрут з-за горизонту.

маленькі спиногризики одразу почали випрошувати їжу :)
Швидкий сніданок у польових умовах. Ніж та виделка? - Ні, не чув.
До Молдови можна навіть камінцем докинути, якщо мати завзяття :)
Останні налаштування техніки після збірки.
Брелок-лосяш. Совпадєніє? - Нє думаю ))) Хто її укатає, тому пам'ятник заживо. А може вже й не заживо )))
Серйозним хлопцям - серйозні колеса. На топталках, з таким протектором, а я наприкінці поїздки за ним ледь встигав...
5:28. Виїжджаємо. У червоній сумці помічності - сушеня та печиво. На велосипеді постійно потрібно щось закидати в топку, інакше тяги не стане у самий цікавий момент ))

До речі, пара слів на рахунок фото- чи відеозйомки у процесі велопоїздки. Хто ознайомився з попередньою поїздкою Заліщики-Хотин, той розуміє моє відношення до фототехніки у заплічнику. Тому цього разу я продовжив експериментувати. Придбав спеціально кофр під фотоапарат з об'єктивом і вчіпив його на руль. За всю поїздку не відчув суттєвого зменшення в керованості велосипеда, а також можна не переживати за техніку. Це місце важко прим'яти, навіть якщо падаєш. Тому, на мою думку, чи не найкращий варіант для велопоходу. Ще спробую таку систему, з якою їздив Марьян Паніковський, покажу її далі. До речі, саме його фотками я розбавляю свої, щоб розповідь була більш насиченою. Марьян, дякую за фото, вони чудові!

Отже, стартували. Перші кілометри. Минаємо Кельменці. Повітря ще вологе з ночі. Ноги подекуди змочують прохолодні краплі роси, що падають зі стеблинок трав, які ми зачіпаємо ногами, проїжджаючи стежками поміж людських городів. Тихо. Дуже тихо навколо. Говоримо мало. Насолоджуємось світанком. З-за обрію потихеньку виходить сонце. Згодом воно ще нам покаже, що значить липневий день на відкритому повітрі )))

Сонечко як раз з'являється. Перші промені сьогоднішнього дня.

Їдемо далі. Зупинятись і фотографувати не хочеться зовсім. Дуже гарно навколо. Тихо. Спокійно. Хочеться проживати кожну секунду в цьому стані. Хочеться просто дивитися по сторонах, дивись на соняшники, що проносяться повз, на пісок, що вилітає з-під вологих шин, на промені сонця, яких поки що небагато, але які вже так гарно встигли розмалювати ранок. Фотографування руйнує цю ідилію. Тільки береш техніку до рук і одразу перестаєш жити "зараз". Починаєш жити "потім". Вибрати ракурс... Золотий перетин... Перспектива... Взяти кількох людей в кадр... Додати передній план... Оцінити світло... Зловити контровичок... Все це потрібно робити за долі секунд і все це вносить метушню в думки, які до цього часу тягнулися повільно і рівномірно, як переливається кисіль.

Завжди, коли беру техніку з собою, я маю вирішити для себе питання. Під час мандрівки я буду жити "зараз", сповна насолоджуючись моментом, чи я буду жити "потім", смакуючи через фото післясмак своїх пригод. І те, і те добре. Але, на жаль, це не суміщається. І я завжди приношу в жертву частинку одного заради частинки іншого. Не можу сказати, що це добре, чи це погано. Просто так є і все тут. Дивимось далі картинки, що наклацали ми з Марьяном. :)

Помаранчева плямка - то я. Приємно бачити себе на фото. Не часто таке трапляється :)
Шкода, що фото не передає запах соняшника, що змішався із запахом свіжої соломи, що скосили, мабуть, напередодні.
А цей красень просто вирішив собі вирости тут, при дорозі. І ніхто йому не зашкодив ...
Так ми і не дійшли одностайної думки, чи це асфальтове покриття, чи грунтова дорога.
а як вам цей туманчик?
перетікає з одного поля на інше прямо над головою.
Тільки за таким краєвидом вже варто їхати 100 кілометрів. Раджу клацнути по фото і глянути на весь екран

Дісталися першої знайомої мені місцини. Міст у Великій Слободі. Саме з нього у мене вилетів телефон ось у цьому відео. Тоді я теж їхав треком, що склала Аня - організатор цієї поїздки. Але вже їхав з дому і сам. Зараз ми під'їхали до мосту зі зворотньої сторони. Дуже гарний краєвид відкривається з берега.

Привал на кліька хвилин. Швидкий сніданок, хто не доснідав на станції і, звичайно, фотосесія на авочку ))
Шляхопровід над залізничним полотном. Ним ми сюди заїхали.

Це ми заїхали у першу петельку на теку. Рухаємось далі та спускаємось до води, щоб розбудити сонних рибалок ))

Марьян засік краєвид. Я теж не впустив нагоди його засняти.
Ну Карпати. Нє?
А ось і фотосумка на грудях. Багато читав за такий варіант. Всі кажуть, що зручно. Та й Марьян підтвердив це. Тому наступного разу спробую саме так.
Весело котитися до води. Але ж незабаром за цей спуск потрібно буде заплатити підйомом ))
На задньому плані відпочиваючі, яких ми розштурхали тріском втулок, скрипом гальмів та розмовами )))
Ну як без фото вирушати в дорогу? Не годиться )))
Покотилися далі. Краєвиди заворожують.

Помилувалися краєвидами першої петельки треку та поїхали далі. Чи то поїхали назад... Якось і так, і так.

Ось в таку хмару туману заїхали дорогою.
На околиці Вороновиці зустрілася капличка.
Вирішили зупинитися, роздивитись.
Марьян всю дорогу знімав сюжет на тему подорожі Аніних велотуфель. Я теж про це кілька кадрів зробив, але про то пізніше.
Тьолочки підійшли ))
Добре, коли є 2 фотографи. Тут я фоткаю корівок
А ось одразу і результат з моєї камери.
Ще одне відоме мені місце. Цими краями два роки тому Олександр водив нас, показував Шишкові горби. Саша, тобі привіт, якщо читаєш ;)
Місцеві хлопці їдуть у справах. Мо до кооперації, а може десь на поле...
Дісталися берегу, де причалює паром. Зараз він на протилежному березі
сонце високо, водичка так і манить скупнутися.
О, а це вже починається суперечка. Не на життя, а на шоколадку. З пригадуванням Карпат та інших заслуг та походів )))
Тільки обличчя в цій суперечці веселі та милі, бо пережито пліч-о-пліч було чимало гарних моментів.
Пожартували, посміялися і поїхали далі.
Ну я тепер маю аватарок з цієї поїздки. Пів року міняти можна )))
Сонце вже досить високо, а Марьян ще десь росу знайшов )) Гарний кадр.

Їхали ми їхали. І просто посеред дороги, з обох сторін загородженої городами Аня каже, зупиняємось тут. Тепер 10 метрів через кукурудзи. Ну, ми й пішли. Пішли і не пожалкували геть ні разу. Краєвид, що відкривався з цього місця просто невимовної краси. Навіть буквами не опишеш.

Бачите цяточки з правого боку на верхівці берега? То наші велосипедисти )) Тицяйте на картинку, щоб розгорнути на весь екран ;)
А це я, власне і роблю цю панорамку.
Ось тут ми й зупинилися, щоб дістатись краєвиду, що ви бачили вище. Якби я сам тут їхав, то навіть би не запідозрив, що за 10-20 метрів така краса.
Сергій наминає сирову кукурудзу. Але йому треба вітаміни. Розкручувати фетбайк не проста задачка. Хоча на справді я пробував на ньому їхати. З'являється легка зверхність над простими велосипедистами. )))
Потішились і їдемо далі. Попереду ще багато кілометрів.

Ще одна коротенька зупинка дорогою. Ще одна панорамка зроблена нашвидкоруч, порушуючи всі правила та рекомендації з панарамування ))) Але результат є і менше з тим. Не заморочуємось деталями. Подивились, надихнулись і погнали далі. 

Загальна фоточка з краєвидом. Всі так по феншую вибудувались ))
Це до серії про пригоди велотуфель.
Народ, дивлячись, як завзято ми музкуємо над зйомкою туфель, все більш охоче приєднується до зйомки, вносячи свою долю креативу
Я подумав, що цей бекстейдж буде більш яскравим і краще передасть настрій всієї групи, ніж початкове фото, яке мав зняти Марьян.
Було дійсно смішно, весело і безтурботно, як в дитинстві.
Ось це фото особисто для мене є одним з опорних у всій фоторозповіді. Щире. Справжнє. Ніяких масок на обличчях. Лише радість і безтурботність.
Ну і панорамка з цього місця, щоб вже завершити цю главу та побігти далі.

Пожартували, посміялися і зібралися їхати назад. Якщо згадаєте, ми до цього місця їхали гарним спуском, тому одразу ж нам під колеса не стрімкий, але затяжний підйомчик. Поїхали.

А спеку ніхто не відміняв.
Дорога скінчилася, але є напрямок. Цього нам цілком достатньо. Поїхали!
Спуск, краєвид і авочка. Чудова комбінація.
Е-ге! У мене ціла серія фоток! )))
Переїжджаємо русло пересохлого струмочка.
Переносить байк? - Ні, під сідлом камера. Фільмує.
Не знаю чому, але ці метелики чомусь зібралися на клаптику землі і ми не оминули нагоди додати їх у свої фото та відеоархівів.
Криничка. Заправив тут гідратор, бо води вже не залишалося. Два літра пішло невідчутно.
Котимось далі. Проїжджаємо ще один кар'єр.
Ще один підйомчик ...
Хмарки зробили просто дивовижний світловий малюнок.
Ще вісім кадрів і панорамка готова. Не все влізло в кадр, але мені вона дуже подобається.
Ніби не дуже страшно, але не кожен наважиться проїхатись такою стежкою. Вниз є трохи котитися в разі чого.
Сходинки до води наче в якихось Тібетських горах.

Далі в'їхали в якесь село. На жаль, не пам'ятаю назви. Точніше, я її не зустрів, бо заїхали в нього не дорогою, а полями. Зустріли тут дуже гарно оздоблене джерело. Вмилися, поповнили запас води, освіжилися і поїхали далі. 

Час наближався до обіду. Сонце пекло вже не на жарт. Так вже хотілося плюхнутися в цю водичку та трішки освіжитися. І що ви думаєте? Саме так. Ми спустилися до води і таки скупалися! Після стількох кілометрів шляху, після стількох годин в сідлі так приємно було пірнути у Дністер та проплисти кілька метрів.

Їхали далі луками. Зупинялися, фотографувалися, відпочивали. Час від часу дорогою зустрічалася велика череда корів. Нічого незвичного.  Але здивувало те, що доять корів прямо на полі. Потім молоко зливають у бідони та вивозять з місця мотоблоками.

А тут минали отару овець. Розгледів серед них шпійона - поміж них йшло маленьке козеня ))) Одразу і не розгледиш )))
Хто робить стільки порохів? - Правильно! Фетбайк )))
Власне, той самий мотоблок, яким вивозять парне молочко з долини.

Відстань вже зайшла за сотню кілометрів. А Хотина на горизонті ще не було. Сил ставало все менше і фотоапарат діставався все рідше. Не те, щоб його було важно чи довго діставати з сумки на рулю, але, як слушно зауважив Марьян, поки сфотографуєш, вже потрібно досить відчутно тиснути на педалі, щоб наздогнати решту групи. А сил на такі спрінти вже витрачати не хотілося. По переду ще був відчутний кусок шляху.

Сотню проїхав, навіть дивно було якось. Сил було ще відносно багато. Весь шлях намагався їхати економно, не рвати дуже, щоб не виснажитись на пів дорозі. Але на останніх двох десятках кілометрів почався справжній рок-н-рол. Не було жодної рівної ділянки догори. Лише швиденький спуск і знов затяжний підйом. На одному зі спусків, немов примара, повз нас промчала дівчина на моторолері в яскравому одязі та з довгим білявим волоссям, що розвівалося на вітрі. Це видовище було таке нетипове і несподіване для нас, що навіть ніхто не сфотографував її. Але картина була гарна ))

Останній сюрприз цей трек подарував нам на в'їзді в Хотин. Неймовірний, нескінченно довгий, всипаний в'язким піском із щебнем довжелезний підйом. Мозок навіть не намагався витрачати сили на якісь сторонні думки. Просто руками тримай руля, тисни на педалі. Ще 10 метрів. Ще п'ять. Ще трішки. Так і їхали.

Я довго чекав цього дня, цієї поїздки. А ось вона вже й підійшла до завершення. Ми приїхали до готелю, де зупинялися минулого разу. Замовили собі борщику. Як же добре він зайшов нам втомленим з дороги! А ще трав'яний чай... Смакота... Посиділи, розморило трохи. Як раз було б добре подрімати годинку-дві, але пора вже було мені їхати до дому. Хлопці розійшлися поселятися в номера, а я поїхав далі. До дому мені залишалося 15 кілометрів. Так я собі думав.

Дорога до дому далася мені дуже не легко. Психологічно я закінчив поїздку в готелі і знов сідати на велосипед не було ніякого бажання. Але якщо треба, то треба. Та якщо з волею простіше - заставив себе і поїхав, то сили брати вже було ніде. Їхав дуже повільно. Прикладав просто надзусилля, щоб спідометр показував хоч 15 км/год. Пульс зашкалював, а  я ледь рухався. І це асфальтом. А ним їхати у два рази легше, ніж грунтом. Навіть кілька разів зупинявся і йшов пішки, щоб трохи зад перепочив. За день теж дісталося ))) Тішило мене лише те, що поруч не було нікого з велогрупи, що ніхто не бачить, як я не можу зібратися і одним ривком доїхати ці нещасні кілометри асфальтом до дому. 

А це був лише перший день. Наступний обіцяв бути складнішим. Та я на нього вже не потрапив.

Нарешті довгоочікуваний фініш. Від станції Ларга до під'їзду здолав 150 км. Витратив на те все близько семи тисяч кілокалорій. Випив близько п'яти літрів води. З'їв цілу купу всіляких солодких помічностей, печива бананів та морозива. День вдався на всі 200%. Мав наступного дня відсипатися, але друзі підкинули зйомку весілля, тому в неділю поїхав у Чернівці на зйомку. 

 

Замість підсумку повторю ще раз те, що писав вище. 

Виїжджайте частіше за місто. Живіть теперішнім, насолоджуйтесь життям.

Тисніть лайк під цим записом і до нових зустрічей. Дякую що таки дісталися кінця цього посту. Хай Вам щастить)))


Яндекс.Метрика