Хто знайомий з Анею Уласенко, а, тим більше, хто з нею катав дальнячок, той вже з назви може здогадатись, про що йтиметься нижче. Ну а для кого це прізвище нічого не говорить, то скажу, що це розповідь про одну з моїх найзахопливіших і найскладніших покатеньок.

*** на всі картинки можна клацати і розкривати на весь екран***

 

Спочатку передісторія. Як я потрапив на форум Велокиїв я вже не пам'ятаю, але довгий час слідкував за його життям. Зокрема звернув увагу на групу, що час від часу катає крім своїх місцин ще й у наших краях. Організатором подорожей виступає Анна Уласенко (така собі реклямка:). Їдуть потягом до Кам'янця, а далі вже їдуть на Бакоту, Хотин та інші цікавини. Рельєф у нас дозволяє прокласти багато чудових маршрутів. Дистанції ці хлопаки та дівчата долають не дитячі. Менше сотні кілометрів трапляється рідко. От я й захотів приєднатися до такої групи та випробувати себе. Така відстань для мене не в новину. Бувало, що і сто п'ятдесят за день накатував. Але я їздив переважно трасою. А ці маньяки лиш стежками та полями-лісочками таке намотують. Ще й півтора-два кілометра висоти набирають. Одним словом, для мене це був справжній виклик для себе самого. Зможу чи ні? Та зможу, звичайно, але в якому стані я буду потім? А мо й не вийде тримати темп за групою... Переймаючись такими сумнівами, я зв'язався з організатором та ми домовились, що я приєднаюся до групи, коли вони їхатимуть нашими краями. На цю авантюру я ще підбив підписатись свого друга Степана. Все ж удвох веселіше буде доконувати під якимось черговим горбочком :)

І ось наближається дата старту. Маємо їхати із Заліщиків до Хотина. Вздовж Дністра. Понад саму річку. Постійно спускаючись до води і знов підіймаючись на круті береги. 

Клацайте на малюнок, щоб перейти і глянути живу карту, скачати трек

Ми зі Степаном вирішили скористатися моментом та постріляти трохи зайців. Щоб одним махом кілька справ зробити. Оскільки старт був у Заліщиках, то ми вирішили напередодні заїхати до нашого друга і однокашника Василя у село Репужинці, що за кілька кілометрів від Заліщиків. Як ми там відпочивали і чим забавлялися я тут розписувати не буду, це вже геть інша історія, але покажу лише пасіку, що Василь зробив із батьком. Прямо на пасіці є ще хатинки з вуликами всередині. Вони так просто і хитро зроблені, що можна спати прямо на вуликах, слухаючи, як під тобою гудуть сотні тисяч бджіл. Ось, можете глянути, як це все виглядає.

Щоб не затягувати більше зі вступом, переходимо до самої історії.

28 травня. Пята ранку. Василь розбудив нас і ми готуємось виїжджати. Напередодні весь тиждень йшли дощі, тому понабирали речей, щоб не позмерзати. Я взяв явно забагато. Швидше від недосвідченості в даних питаннях. Позапаковували все, витягнули велосипеди і ще раз їх перевірили. Проблем виникнути не повинно було, бо з вечора ми їх гарненько вимили і передивилися, щоб все було справно. Виїхали. З Анею домовились зустрітися в Хрещатику. З нього відкривається чудова панорама на Заліщики. Зпросоня я забув у вулику телефона, та згадав лише коли ми від'їхали кілометрів на п'ять-сім. Вертатися вже не було сенсу, та й необхідності такої теж не було. Місце зустрічі знаємо, час теж визначено, тому проблем виникнути не повинно. Василь повів нас зі Степаном "короткою дорогою" поперек городами. Він там місцевий, знає всі псячі стежки ))) В результаті ми запізнилися хвилин на десять :) Група Ані вже поїхала з місця. Ми розминулися буквально на якихось 2-3 хвилини. Потрібно було якось встановити зв'язок. Напряг мозок і продиктував номер Ані Степанові. Не знаю, яким чином я його згадав, бо це абсолютно нетипово для мене. Але значить, там мало бути. Взнали, що кияни вже повернулися у Заліщики. Надивившись досхочу на панораму Заліщиків, вирушили на зустріч групі. 

Старі люди кажуть, що десь глибоко під цим туманом є гарний краєвид. Як раз тут низом вздовж річки пролягав початок нашого спільного треку.

Зустрілися, познайомилися і, не зволікаючи, вирушили в дорогу...

Темп взяли одразу непоганий. Не рвали з язиками на плечах, але й не матрасили. Мені це було до вподоби. 

Перше, що мене здивувало - одразу звернули з дороги у якісь хащі. Для мене це було якось незвично, але краєвиди відкрилися просто заворожуючі. Низина була вкрита туманом. На стільки густим, що окуляри ставали вологими просто від того, що розсікали мокре повітря. Але було тихо і гарно. Місто ще не прокинулося, а ранкове сонечко вже зі всіх сил розганяло туман. Принаймні, у тих місцях, куди могло пробитися через крони дерев. Ранкова роса тихенько крапала з дерев та кущів, трава мочила ноги і прохолодна вода додавала бадьорості. А ми тихенько шелестіли колесами околицями міста та їхали на зустріч такому, як я потім зрозумів, непростому дню.

Туман по трохи розвіювався, ми долали кілометр за кілометром. Річка була поруч. Було волого, але через темп ходу холоду не відчувалося. День обіцяв бути сонячним і теплим. І ось ми підібралися до першого підйому. Перший пагорб. Досить крутий і все ще вологий. Підіймалися повільно і рівномірно. У мене ще купа сил і монотонно крутити апхіл не хотілося. Виїхав швиденько вгору, віддихався і зняв заплічника з фотоапаратом. Готувався зустрічати тих, хто підіймався за мною. Коли я виїхав, вгорі вже чекало двоє хлопців. Я так і не запам'ятав всіх імен, але менше з тим. Хлопці не образяться.

Я навіть встиг віддихатись, поки почала з'являтися з лісу решта команди. Пофотографував ці щасливі обличчя )) Підйом дійсно був не найпростішим, але навіть натяку на втому не бачив ні в кого. 

"Елєктрофорєз-з!" - не знаю, що то означає, можливо, якийсь свій внутрішньокомпанійський прикол )))

Менше з тим. Всі зібралися до купи і вже через два десятки метрів виїхали на ... якусь дивну субстанцію... Здалеку схожу на асфальт. Але це було щось інше, кардинально інше... Я багато проїхав асфальтом і знаю, як він виглядає. А тут ... жодної ямки, жодного горбика, жодної складочки... За якими космічними технологіями його стелили? Хто це робив? Поки я шукав відповіді на ці питання, ми непомітно прокотили якусь сотню метрів і знов пірнули на грунт. Навіть не так. Ми в'їхали на якусь стару-стару бруківку і нею поїхали вниз приблизно стільки ж, скільки і підіймалися. На жаль, від здивування, я навіть не подумав, що можна сфотографувати таке диво. Контраст був колосальний. Пневмовилка не могла відпрацювати кожен камінь. Доводилось шукати стежки поруч із дорогою, щоб не розгубити всі пломби до низу. Спустилися, переїхали якесь село і знову підйом. Я знав, що виїду без проблем. Але якось вже не з початковим ентузіазмом я думав цю думку. Піднялися. Виїхали на галявину. Роса, ще низеньке сонечко... Згадав, як на точнісінько такому ж луці в дитинстві пас корову в бабусі в селі.

Поки вдавав з себе митця, народ вже чкурнув так далеко, що доводилось розглядати сліди на траві, щоб зрозуміти, куди саме всі поїхали. Ледь наздогнав. Не пам'ятаю, скільки ще ми їхали, але виїхали на дуже гарне поле. Не міг втриматись, щоб не сфотографувати цю красу. З одного боку цвіте ріпак. Подекуди з нього визирають червоні маки. З іншого боку жито зеленіє. Позаду на горизонті з каньйону річки підіймається туман, з якого ми недавно виїхали. Ідилія... Натиснув трохи сильніше на педалі та виїхав вперед, щоб був час зняти рюкзак, дістати техніку та сфотографувати групу.

Далі знов якісь підйоми, спуски, перегони рівниною... Ми зі Степаном їхали без ЖПС, тому в місцевості не орієнтувалися. В яких саме краях я зробив свої фото теж складно сказати. Але на якість вражень це не впливає, тому йдемо далі. Черговий апхіл і я знов виїхав трохи наперед і на повороті дороги став сфотографувати проїжджаючих товаришів.

Степан веселий, бадьорий, як і я. Ми ще не знали, що дорога лише почалася ))

Ще трохи грунтів і ми знов на асфальті. Спускаємося в якийсь населений пункт. Не запам'ятав назви. Але там знов був цей асфальт... Ну що хочете мені робіть, але для мене це така ж несподіванка, ніби я побачив середньовічного лицаря у повних латах просто посеред дороги. Їдемо. Коли на велосипеді з якогось спуску розганяєш до 60км/год, то вже починаєш переживати, бо яка б не була амортизація, але байк все одно скаче по нерівностях і змошках дороги. А тут крутий спуск, рівний асфальт... Залишилось лише пригнутись, щоб зменшити опір вітру. Пятдесят... Шістдесят... Сімдесят... А я й досі можу спокійно подивитись на спідометр, глянути на Степана, що їде поруч. Лише шипи свистять по дорозі. Може розігнався б ще швидше, але спуск закінчився, а за ним почався... Правильно! Точнісінько такий самий затяжний і стрімкий підйом. За задоволення доводиться платити. Тож ми всі потихеньку покрутили вгору. Можливо, це був Синьків. А може й ні. Точно не скажу. Виїхали наверх і попрямували далі спокійним темпом. Час від часу під'їдали банани, горішки та козинаки, бо цукор в крові вигорав і запас енергії треба було постійно поновлювати. Десь на одному з поворотів Дністра група зупинилась. Не знаю чому. Можливо, трек обговорювали, а може ще чогось. Я не став з'ясовувати, а поїхав на схил, що вів до річки, відзняти панорамку. Дуже вже там краєвид мені сподобався.

Поглянув праворуч - краса ...
Глянув ліворуч - краса ...
Озирнувся назад - група стоїть. Може то вони мене чекали. А я думав, що користуюсь моментом, поки вони нікуди не їдуть...
Ну, раз так, то саме час збацати панорамку на 12 кадрів :)

Вертався назад до групи і щоб потрапити на дорогу, потрібно було з'їхати з такої собі земляної сходинки сантиметрів тридцять. Ніби нічого складного - переніс зад майже на самісіньке заднє колесо і з'їхав без проблем. Але у мене була вчіплена підседільна сумка з речами. Відтягуюсь я до заднього колеса, а відхилитись не можу - сумка не пускає, сідаю на неї просто і все. Одним словом, це було одне з найбезглуздіших моїх падінь. Ще й через руль. Добре, що обличчям до мене стояв лише Степан. Але він про цей позор нікому не розповів :). Я швиденько підвівся і поїхав до групи, ніби нічого і не трапилось. Правда, лікоть трохи збив.

Черговий підйом і в організатора Ані цепка падає за першу зірку, застрягаючи між касетою та шпицями. Допоміг дістати і трохи підкрутив обмежувач ходу перекидки, щоб такого не траплялося. Ніби допомогло. Поїхали далі. Знов дуже гарні краєвиди і знов зупинився сфотографувати. До слова кажучи, гарні краєвиди там були кругом, але не завжди був час та можливість зупинитись, дістати камеру та познімати. У такому форматі поїздки я б віддав перевагу цифрокомпакту з хорошою лінзою, ніж повноформатній дзеркалці. Але що маю, з тим і поїхав. Сонце вже було досить високо і зупинився я не лише для зйомки,а ще й щоб зняти терможупан, що одягав вранці. 

Теплиці, конюшина, маки... Люди збирають сіно. Краєм дороги котить наша група
Степан перед черговим затяжним підйомом
Аня везе мені грушку. Могорич за те, що підлаштував перекидку і перша передача знов стала робоча. )))
Я, правда, цього не зрозумів, бо дивився через видошукач і просто відскочив в сторону, щоб дати дорогу. Але потім порозумілися і грушка таки додала кількох обертів на вершечку підйому :)
Хлопці спокійно покотили. Що по рівному, що під горба. Підозрюю, що десь в рамі в них таки є по моторчику )))

Знов їдемо. Знов виїхали до Дністра. Знов краєвиди. Зупинились на якусь хвильку, бо спускалися вузенькою стежкою до кладки. Знов вихопив камеру та зробив панораму. Яка ж тут краса! Перестав розуміти велосипедистів, що катають трасами, розглядають автівки та смакують вихлопними газами. Це ж так просто! Звернув на першу польову дорогу і все. Чисте повітря, краєвид, життя!

Кладка. Ніби нічого такого. Ну трохи хитається. Трохи виламані дошки місцями. Але йти можна, якщо з балансом все в порядку. Думав взагалі переїхати її, але надто мало дощок на ній було, - легко можна пірнути. Та на цій кладці ми дещо затрималися. Я навіть зрадів цьому, бо коротенький відпочинок був уже дуже доречний.

Перейшли, перенесли велосипеди і поїхали далі. Вже десь скоро мав бути магазин. Так і було. Попили холодного квасу, взяли кілька яблук в дорогу, бананів і знову в сідло і їдемо. Підйоми, спуски, краєвиди. Часто вже просто не було сили діставати камеру і знімати, хоча й хотілося сфотографувати. Дуже пекло сонце. Я вже відчував, що добряче спік руки й ноги почали вже горіти. Але за доланням кілометрів на це якось не зважалося. Де не було можливості дістати фотоапарат, знімав трохи на телефон. Ось зараз, до речі,  як раз буде підбірка з телефону. 

Якість, звичайно, не як з дзеркалки, але це краще, ніж нічого не було б. Спускаємося знов до річки.
Кілька кілометрів їхали попід самісінький берег. Люди пасуть худобу, пароми перевозять машини, а ми крутимо педалі :)
Коротенький відпочинок, не пам'ятаю, з якої нагоди і далі в дорогу.
Щось на зразок "вид від першого лиця". Не знаю вкотре, але повторю, що дуже гарні краєвиди. Маршрут просто захоплюючий.

І знов був якийсь жорсткий апхіл. Пульс просто зашкалював. Але таки виїхав, хоча якби пройшов його пішки, то заощадив би трохи сил на подальшу дорогу. Вгорі вже про те, щоб діставати фотоапарат не було й мови. Просто взяв телефона з нарульної сумки і клацнув кілька разів.

Зібралися, підчекали задніх, пожартували і далі в дорогу.

Їду, все ніяк не можу віддихатись від підйому. Якось ну дуже вже на ньому виклався. Йде пологий і затяжний спуск. Наздогнав на ньому групу, навіть обігнав частину. Як раз чудова нагода знов зупинитись і зробити кілька кадрів. "Та ну його, скільки можна? Їду далі. Зберися, тряпка! Для того тягнув цю камеру всю дорогу на плечах?!" Прямо заставляю себе дістати камеру. Ну а вже як дістав, то запрацювали рефлекси )).

Чим далі їхали, тим менше кадрів я робив дорогою. Бо все більше втомлювався. Забило сонце і з музою все ніяк не вдавалося домовитись.

А ще дорогою нам трапився справжнісінький водоспад! Яка це була спокуса! Так хотілося зайти під нього з розпеченого сонця прямо в тому одязі, в якому їхав! Дехто з хлопців підійшов, вмився холодною водичкою і ми поїхали далі.

Останній підйом. Так мені здавалося тоді. Через кілька сот метрів траса. Виїжджаємо в Окопах, а там до Хотина вже рукою подати. Виїхавши на цей підйом, я не зміг вже їхати далі. Зліз з велосипеда і трохи пройшовся пішки, розім'яв ноги і аж тоді лише поїхав. Виїхали на трасу і кілька хвилин ще зі Степаном в тіні почекали решту групи.

Їдемо вже асфальтом. Я вже практично вдома. Проїжджаємо село Окопи. Зустрічаємо Львівську та Подільську брами. Між ними старий костел.

Заїжджаємо у Ісаківці. Група поїхала далі по треку а я з Анею заїхали у Дністровсько-Подільську Січ (клацайте та дивіться 3Д тур з фестивалю). Дуже хотілося показати всім, де я гарцював із хлопцями на кониках та штрикали списами один одного на повному скаку. Шкода, що нікого із козаків не було на місці. Тож ми просто подивилися на саму споруду та поїхали далі. Далі завернули вже у Жванці, глянули на ДОТ та руїни замку.

 

Є у велосипедистів, та й в інших спортсменів таке поняття, як "заголодав". Це коли різко падає рівень цукру в крові і все тіло робиться таке "ватне" і вже нічого не можеш робити. Швидше за все з недосвідченості в даному питанні, я забув закинути пожувати чогось смачненького-глюкозного і відчув, ніби хтось просто вимкнув рубильник центральної магістралі, що живить всі основні системи ))). До Хотина залишилось якихось кілька кілометрів, а я вже не можу тиснути на педалі навіть по рівному. А народ далі в Атаках звернув на польову дорогу і поїхав грунтом вгору. Отут я вже почав здавати. Мене обігнав один, другий. Я тиснув щосили, але відстань між мною і групою лише росла. Аня підбадьорювала, що попереду нас чекає смачненький червоний борщик. Працювало це слабенько, але я таки доїхав. Ці останні кілька кілометрів далися, як перша половина маршрута. Проїхали закутками Хотина і опинилися на об'їзній дорозі у готелі, де й мали ночувати. Приїхали, склали велосипеди, замовили поїсти. Не хотілося вже нічого. Лише помитися і лягти. Було дуже дивно на фоні власного самопочуття бачити бадьорих та веселих хлопців, що обговорювали з оргом, коли їхати дивитись фортецю. Мене від самої думки, що це ще кудись сьогодні можна їхати починало знобити. А може знобило від того, що дуже обгорів на сонці. 

Ну, на тяжку долю нажалівся, а тепер давайте повернемося до цікавого)))

 

Ось так ми виглядали, коли за плечима було 120 км шляху, півтора кілометра набору висоти і 10 годин педалювання. Це було останнє фото в цей день. Далі ми поїли, прийняли душ і провели групу катати по Хотину. А самі зі Степаном залишились прикривати тили, стерегти ліжка в номері. Заснути толком не вдалося, бо дуже знобило. Пізніше приїхала з прогулянки решта групи. Зайшла Аня й дала мені Пантенол від опіків. От можна багато говорити про людину, якось характеризувати її. Але краще за все за людину говорять її дії. Проста побутова справа - пройшла повз і кинула біля мене на ліжко флакончик з ліками. Але тільки це говорить за неї як за організатора і за людину багато чого. Був приємно вражений такою увагою :)

Там вже й підійшов час вечері. Якось вчасно вийти не вистачило здоров'я. Пішли зі Степаном трохи пізніше і те лише чаю попити. Закінчувався перший день. На наступний день маршрут мав бути дещо довшим, трішки більше набору висоти і ще більш мальовничим. Я довго думав, що мені робити. Дуже хотів проїхати ще й другий день. З такою компанією, в такому темпі, по таких місцинах я ще ніколи не катав. Було дуже цікаво, драйвово, захопливо. З іншого боку на носі був переїзд на іншу квартиру. Якщо я поїду ще й другий день, в неділю, то в понеділок тягнути з квартири в квартиру холодильник, дивани та шафи навряд чи буду в змозі. Ще поговорили трохи зі Степаном і прийняли рішення не їхати другий день. Йому взагалі було не переливки. Ми всі їхали в контактному взутті, а він один з групи вгатив таку дистанцію на звичайних "топталках".

Попередили всіх, що вранці ми поїдемо по домівках і розійшлися спати.

На світанку ми ще заїхали у Хотинську фортецю, бо Степан ще не бував тут, подивилися, як там гарно сходить сонце, розпрощалися з ним і поїхали у різні боки. Я в Кам'янець, а Штефан у Чернівці. Покидаючи готель вранці, я ще мав якісь сумніви, чи правильно я роблю, що відмовляюсь від другого дня подорожі. Але вже виїхавши за Хотин я розвіяв всі сумніви. Організм не встиг відновитися за ніч і якісь нещасні 20 кілометрів асфальтом я їхав близько двох годин. Якби поїхав із групою, то завдав би їм трохи клопотів. Мусили б залишити мене десь на пів дороги або не встигли б на київський потяг. :)

Замість висновку чи підсумку я просто хочу подякувати всім, із ким мав задоволення провести цей день. Степан, Сергій, Юрій, Олексій та всі інші - дякую за компанію, за роз'яснення ввечері, як працювати з картами да ЖПС. Окремо дякую організатору цієї поїздки Анні Уласенко. Прекрасна організація, чудові треки та допомога ближньому! :) Мені було надзвичайно приємно провести з вами цей день.

Але така дистанція по такій спеці - най його шлях трафит з такими покатухами! Це як обливання льодяною водою: сам процес - це якесь досить специфічне задоволення, але післясмак ... коли проїхав і розумієш, що таки зміг... Це неперевершено. Сподіваюсь, ще покатаюсь із вами.

Ну і щоб завершити на мажорній ноті - декілька фото зі світанку над фортецею, що ми зі Степаном знімали.

Якщо у вас таки вистачило завзяття дочитати до цього моменту, то вже не пошкодуйте кілька секунд, поставте "лайк" та напишіть у коментах своє враження. Поїхали б з нами наступного разу?


Яндекс.Метрика