Подільська Сотка. Пхе! І вони називають це перегонами, випробуванням. Та там же горбів нема зовсім. Десь там у Городку щось легко натякає на апчик, ну там у Смотричу щось з далеку схоже... Та це ж все АСФАЛЬТОМ! Крутнув два раза, а далі накатом їдеш! Для тих, хто проходив більш трешові випробування (Дністровські Товтри, Нічний веломарафонБакота-Бурбун) такі перегони планувалися як цікава подія, та випробуванням організму й духу і не пахло. Та давайте про все по порядку. Поїхали.

Передісторія.

Почну з того, що до цієї події я готувався з усією серйозністю. На скільки вистачало знань і часу. Взагалі-то я не гонщик, це мої четверті перегони в житті. Ще й асфальтом я ніколи не катав. Тим цікавіше було себе спробувати в цьому напрямку. Дочекався відкриття реєстрації, зареєструвався і почав накатувати об'єми. То до бабусі на город, то до дому з роботи. Але виїжджали і на серйозніші дистанції. Навіть у Борщів на борщ сотню катнули (Вова, ми це не забудемо, за тобою все ще боржок! :) ).

      Якось, ще рік чи два тому, приїхав велосипедом у гості до друга в Чернівці. А він там тримає магазин, Веломан Екстрим (Сергій, то про тебе! :). Отож, він подивився, на якій я злій шипованій гумі приїхав, вручив мені дві тоненькі Мішелінки і сказав не грати коня, а катати асфальтом, як білі люди. Отже, з тих пір мій байк асфальтом не їздить, а літає. Шипить просто, коли розкрутити добряче. Дякую за подарунок, друже! Ти мені просто вагон сил зберіг.

Власне, розповідь :)

Отож, тиждень до перегонів. Почуваюся просто чудово. Відчуваю повно сил. Їду стандартні тренувальні маршрути дещо швидше, ніж їздив зазвичай. Не сильно, але +1, +2 км середньої швидкості - то вже привід тихенько тішитись своєю формою. По трохи обговорюємо з хлопцями як будемо добиратись до Хмельницького. Їхати за день і ночувати не хочеться. Тому шукаємо бус, щоб вдосвіта виїхати з Кам'янця і встигнути на початок реєстрації. Наш гурт по трохи росте. Спочатку мали їхати вп'ятьох, та в результаті в бус грузилися десятеро, а велосипедів було ще на один більше :)

Буквально за два дні до перегонів надумав їхати і Сергій. Майже два місяці не сидів на велосипеді, все займався магазинними справами, а тут вирішив поїхати розім'ятися )) Я був дуже радий цьому. Напередодні ми зустрілися в Кам'янці і вранці разом з усією нашою групою рушили до Хмельницького.

День обіцяв бути теплим, та вересень на вулиці ніхто не відміняв. Тому о сьомій ранку було досить прохолодно. Ні, не так. О сьомій ранку було просто ХОЛОДНО! Одягнулися всі досить легко, щоб менше речей було. Мусили трохи потрястися.

Зупинка на каву перед в'їздом до Хмельницького.

Приїхали за кілька хвилин до початку реєстрації. Як раз вистачило часу скласти велосипеди та ще раз змерзнути )))

Окремо потішив вигляд такого бананосипеда. Виглядало прикольно. Та, думаю, протягом траси ці банани стали йому дуже доречні :)

Роздали нам стартові конверти. У кожному конверті були номер з двома стяжками, наклейка з переліком КП, ще один номерок на підсидільну трубу та талончик на багаж і харчування на фініші. Дозволю собі одразу робити зауваження. Може хтось із організаторів натрапить, можна буде покращити перегони наступного разу. Отвори для кріплення номера потрібні не лише зверху, але й знизу. Бо мій номер, на приклад, постійно задирався від вітру і його не було видно. На старті можна було набрати води. Це було дуже доречно, бо моя пляшка з приворотним зіллям з меду та солі в бусі відкрилась і виллялась.

Настає час "Ч" і оголошують готовність до старту. Ми знімаємо куртки, здаємо зайві речі в багаж і... трясемося так, що зуб на зуб не потрапляє. Майже дев'ята година, а з рота все ще йде пара.

Мені трохи легше за інших, бо маю непоганий прошарок, який не дає промерзнути до внутрішніх органів. А зовсім сухим хлопцям було непереливки. Вишикувались перед стартовою надувною аркою CUBE, прозвучала коротка промова від кожного, хто мав сказати слово і у супроводі поліції ми рушили на безпосереднє місце старту перегонів. Як показав велокомп'ютер, це було рівно за 20 км від площі, на якій ми зібралися.

Зараз знов трохи негативу цвіркну. До місця старту їхали приблизно годину. Швидкість була 20-30 км/год. Їхали точно таким порядком, як на фото вище. Уявіть, тернопільськау траса, попереду поліція з проблисковими маячками, за нею у п'ять рядів такий колгосп котиться, і все це протягом години. За нами постійно збирались верениці авто, які їхали у своїх справах, та не могли нас обігнати. Зі сторони оргів варто дати чіткі інструкції, як їхати, по скільки в ряд, по скільки в колону, щоб це було цивілізовано. Бо в такому світлі нелюбов водіїв до велосипедистів виглядає цілком логічною. Ну і самі учасники. Гонка - це кльово, але ж самосвідомість, ПДД ніхто не відміняв. Не варто їхати біля роздільної смуги, якщо є можливість проїхати ближче до узбіччя.

 

Але в цілому, я був дуже радий, що в нас був такий двадцятикілометровий кусок перед стартом. Всі змогли добряче розім'ятися, прогріти коліна, м'язи, добряче продихатись. Тому ризик отримати травму десь на старті через те, що рванув холодним був мінімальний.

 

Приїхали ми на старт, з'їхали з траси, позавершували свої санітарні справи і стали всі тісненько купкою. Купа жартів, дружніх підколів, селфі... Було весело. Сонце вже піднялося значно вище, повітря прогрілося краще, та й ми розігріті після двадцятки у досить бадьорому темпі. Байкери тицяють пальцями в шосерів, шосери все розуміють, та все одно щось говорять у відповідь. Одним словом, настрій на 5+. Попереду сотня цікавих драйвових кілометрів, пригод, випробувань, нагород та багато іншого.

 

Трохи дме вітер. Але те не суттєво. Хлопці підкидають жарти з боків, сонце гріє. Всег гуд. Можна вкручувати.

Пара хвилин до старту. Шосерів просять вишикуватись попереду. Відмашка і хлопці на тонких колесах покотилися. Запускаю трекер. Цікаво ж буде потім поглянути, що я там наїздив. Запускаю пульсометр. Може досвідчені спортсмени можуть без нього катати, та я свій організм ще так не відчуваю, тому для себе вважаю цей пристрій настільки ж важливим, як і колеса на байку.

За два дні до перегонів трохи вискочила гулька на колесі. Але то таке, я ще 40 км вкрутив - вона не росте, нічого з нею не відбувається, так що навіть не зважаю на те. Сергій привіз мені нову покришку. Та я й не перезувався. 

Менше з тим. Ми стартуємо за п'ять хвилин після шосерів. Я протиснувся наперед, став біля Сергія. З другом їхати якось спокійніше. Та й надійніше. Він гонщик матьорий.

ТРИ!

ДВА! 

ОДИН!
СТАРТ!

І ми немов ракети понеслися, штовхаючи один одного ліктями і вириваючи зубами один в одного перемогу! Нє. Не так все було. :) Всі розуміли, що це не спринт, тому рушили хоч і жваво, та у досить помірному темпі. Я спочатку здивувався, та було приємно. Їхали вже хвилин п'ятнадцять, а я все ще тримався в голові всієї колони. Їдемо далі. Минають якісь села, що позначені у листку, наклеїному на раму, вже двадцятку проїхали. Скоро перший КП. По троху минаємо перших шосейників. Ну, для нас перших. Так, нас чоловік 10 відірвалося від головної групи і поїхали вперед. Була серед нас і одна дівчина, Яна Польська. Потужно крутила, і де в неї стільки сили було?

Тут я окремим абзацем зупинюся на допомозі, яку мені надавав Сергій під час їзди. Хоч я і розкатався непогано перед гонкою, та на самій силі далеко не заїдеш, тут ще мозок та хитрість підключати треба. Це я і з інших видів спорту знаю. Та досвіду таких перегонів у мене нуль. Сергій же намагався всесь час їхати поближче до мене і постійно підказував, в якій ситуації як краще себе вести. Де прискорення, де відновити сили і ще багато чого. Поки їхав, бачив картину, як дорослий веде дитину через дорогу і пояснює їй правила і про небезпеку. От такою дитиною я себе відчував.

 

Йшов тридцятий кілометр. У мене пульс постійно шкалив. Часто за 180 ударів, рідко нижче 170. Дуже переживав, щоб не перегоріти, бо такий високий пульс протягом всієї тридцятки - то не до добра. Уся глюкоза в крові згорить і тоді капці. До дому лише через два дні доїду. Але кручу, їду, бо коли я ще так з Серим пліч-о-пліч покатаю? Відчуваю, що якщо зараз розслаблюсь і трохи здуюсь, то їх вже не дожену. На той час нас їхало вже лише п'ятеро і ми всі працювали у зміні. Перший тягне, розсікає вітер, решта за ним ховається. Коли він втомився, відкочується у хвіст, а першим стає той, що був за ним. Елементарно, та я навіть це знав лише в теорії. На практиці так толком ніде і не спробував цю техніку.

 

До речі, про вітер. Той вітерець, що на старті я на нього не зважав, виявився найбільш надокучливим супротивником. Ніщо так не вимотувало, як цей сильний, безперервний, зустрічний чи зустрічно-бічний вітер. Як же він, скотиняка, дістав за всю цю гонку. Але про це ще буде. Вертаємось до тридцятого кілометра. Наша п'ятірка вирвалася трохи вперед і ми досить жваво їхали одним темпом.

 

35 км позаду. Заїжджаємо у Городок. А там такий собі підйомчик непоганий. Не те, щоб прямо таки Еверест, але після 30 км роботи в анаеробній зоні це був справжній виклик. Добре, що Сергій пояснив, де і як можна заощаджувати сили, де можна віддихатись і як швидко відновитись. Завдання номер раз на цей підйом - не відстати від групи. Бо доганяти групу, весь час крутячи проти вітру, в той час, коли в групі працюєш позмінно - то дурному радість. Їду. Обрав передачку підходящу і як у мультику про масляницю:" Конь пока своими четырьмя один...-два...-три...четыре..., а ты пока раз-два!-раз-два!-раз-два!" От я і крутив під того горбочка  раз-два!-раз-два!-раз-два!

 

А ми вже по трохи перезнайомились. От Максим мені й каже. Там попереду шосер маячить, та нам його догнати складно, бо в нього темп досить високий, а в нас покришки зубаті. А у тебе сліки тонкі, то ти його дожени і ми всі за ним вчіпимось, а там і обженемо. Якби я мав силу набрати повні легені повітря, то я б розреготався. Бо хлопець, що важить десь трохи менше 70 кіло пропонував мені, щоб я свою майже стокілограмову тушку підняв у горба швидше за шосера, якого він сам не міг догнати ))) Одним словом, я цю задумку відкинув одразу, бо виплюнути легені в мої плани не входило зовсім. Але де той шосер подівся - я не пам'ятаю. Може він на КП зупинився, що стояв вкінці підйому, а може ми його дійсно обігнали. А може й покотив собі далі, поки ми нагору дряпалися. Виїхавши вгору, я вже не бачив нічого. Бічний зір майже не працював. Добре видно було лише по центру. Бачив намети якісь. Розумів, що вони мають відношення до перегонів. Навіть забув, що це КП з їжею і перепочинком. Група їхала далі і я тримався за них з останнього.

 

Тут трапилася неприємна річ. Я побачив, що з нами немає Сергія. Зрозумів, що, видно, під горба притиснув сильніше і зсудомило. Все таки півтора чи два місяці без жодного виїзду - то штука серйозна. Шкода було їхати далі самому, та у цьому випадку я зарадити нічим не міг. Тож продовжував триматися з групою.

 

Їдемо ще п'ять кілометрів, потім ще десять... Але я помічаю, що я поступово приходжу до тями. Їхати все легше. Чи то хлопці скинули темп, чи то я лише розкатася, та пульс стабілізувався, втома пройшла і ми собі котили позмінно прикриваючись від вітру.

 

Минули 50 км, потім ще десяточка якось пролетіла непомітно. Настрій бадьорий ноги в тонусі, налаштований рішуче. 63...64км. Коли це ВЖУХ!

Як фівкнуло з-під колеса, то я мало не підстрибнув з несподіванки. Хлопці теж налякалися, але коли побачили, що то в мене, то їм якось трохи полегшало. Ми з ними обійнялись, попрощались і я сів міняти камеру. Робив все швидко, без зайвої метушні, вголос сам собі казав, що роблю і що треба зробити, бо під такою дозою адреналіну, що я мав, мозок і мілка моторика працює "на трійочку". Замінив камеру і мене обігнав хлопчина, що тримався четвертим з нами, але відстав на одному з підйомчиків. Тут бачу, за ним одразу Сергій їде. Цьому я найбільше втішився, бо чомусь думав, що він відстав далеко. Серий одразу зупинився допомагати. Я спробував відправити його далі, наздоганяти авангард. Та його було і мітлою не відігнати. Тож ми удвох закінчили ремонт. На щастя, у нього був балончик СО2 , тому я не мучився з насосом, а Сергій за секунду накачав колесо. Сіли, поїхали. Адреналін б'є у мозок, аж пальці трясе. На пульсометрі 170, а я ще не розігнався добре. Проїжджаємо якихось п'ятьсот метрів, коли знов: ВЖУХ!

- "Ах, ці ж підлі обставини непереборної сили!", - подумав я, але вголос сказав дещо по-іншому.

Сергій знов зупиняється і береться ремонтувати мені колесо. Але тут я його таки відправляю своєю дорогою. Він залишив мені свою запаску і поїхав. 

Я ще раз охарактеризував своє суб'єктивне бачення обставин, що склалися вголос і взявся до роботи.

 

Зняти колесо. Зняв. Лопатку під покришку. Другу лопатку. Пальці дубові, не слухаються, інстумент випадає. Клятий адреналін. Йдуть секунди... Підняв лопатки. Емоції в сторону.  

Мене минає Саша Волох. Ще один наш кам'янчанин. Сильний велосипедист. Я у нього теж багато чому навчився. Запитав, чи може допомогти, але я відмовив і він поїхав. 

 

Зняв покришку, дістав стару камеру, закладаю нову. Хто бортував такі тоненькі колеса, розуміє, що тут немає нічого спільного з бортуванням просторої кантрійної шини на 2,25. Камера жирна, не хоче нормально залазити. Потрібно закласти дуже обережно, щоб ніде не притиснути її ободом, інакше може встрелити так, що до кінця дня недочуватимеш. Заклав камеру. Тут мене минає Яна Польська. Привіталися і роз'їхались. Ну, не всі роз'їхались. Я ще на трохи залишився. Забортував покришку.

 

Ха! Я знов у сідлі. Качаю колесо. Чую, ш-ш-ш..... А, била б тебе лиха година! Та як же так криворуко бортувати. Десь, лопаткою, мабуть, прокусив камеру до обода. Знов все розбираю. Запаски кінчилися. Добре, що так сталося, бо якби не ці проколи, то віз би 100 грам ремкомплекту дарма )))))

 

А тим часом мене вже обганяють по троху і з кожен байкер відсуває мої плани на п'єдистал все далі і далі. Обігнали кілька шосерів. Також у передовиках йшли ще двоє кам'янчан - Сергій Кайдалов та Міша Коваль. Зупинився мотоцикл організаторів. Запропонував допомогу. Але оскільки колесами ми з ним помінятися не могли, то я подякував і він поїхав. Зупинився бус. Теж запропонував допомогу. Спочатку думав, це теж орги, але це були прості подорожні, що їхали повз. З допомоги у них був лише насос, але й той під машинний ніппель. Тож я їм подякував і вони поїхали.

 

Я був у розпачі. Щойно я був у лідерах і за лічені хвилини все кардинально змінилося. Хотілося попроситися до того буса, щоб вони мене довезли до КП, а там вже з оргами до дому. Але я готувався проїхати цю гонку і в мене все ще була така можливість. Відкинув ці зрадницькі спокусливі думки в сторону.

 

Дістав камеру. Почухав наждаком. Фіть-фіть-фіть. Намазякав клеєм. Потрібно чекати, доки висохне, інакше латка не пристане. Як же повільно він сохне! Щоб на щось відволіктись, вирішив пофоткатись

Камера схожа на тінь від колеса. Не одразу й зрозумієш, що де ))) А номер вітер майже відірвав.

Клей підсох, Наклеїв латку. Тримається так собі, але притиснеться покрихою, буде триматись. Качаю. Це просто прікрасно! Тиск тримає, не травить. Сильно не качаю. Як я вже зрозумів, навантаження на перегонах відрізняються навіть від найжорсткіших тренувань у сторону їх посилення. І якщо гулька на покришці трималася протягом тренувань, то на змаганнях вона розповзлася і камера просто вилізла собі в дюрку і лопала скільки хотіла. А я просто полінувався замінити покришку перед стартом. Думав, що нормально ж і так катав. А, як сказав Сергій, де тонко, там і рветься. В перегонах дріб'язків не буває.

Але їду. Юху! Я знов у сідлі. (легке дежавю від цієї фрази). Кілька кілометрів позаду, заїхав у Смотрич, на друге КП. Тут вже зупинився, бо рвати за першими сенсу вже не було. Ковтнув банан, залляв у фляжку води і поїхав далі. О! Вода солона! Саме те, що потрібно. З потом організм втрачає багато солі і її запас потрібно поновлювати. Тож така водичка в таких умовах здається особливо смачною.

 

Долаю підйом у Смотричі. Теж такий не найпростіший, але пролітаю його швидко, бо злий і відпочивший. Минаю хлопця на шосейнику, ще там когось. Бачу, на горизонті хось не то їде, не то пританцьовє. Під'їжджаю ближче - о, Мішаня в навушникає балдєє. Привіталися і я поїхав. До перехрестя на Сахкамінь більше нікого не зустрів, їхав сам. Повернув праворуч і тут як впиріщило вітром по фейсу, що я й не одразу зрозумів, чи я просуваюся вперед, чи ні. Поклав лікті на руль. Вже робив так не раз, тому хоч керованість і погіршується, але виграю у швидкості кілька кілометрів на годину.

 

Як же незручно так їхати. Живіт перетиснуло, голову задерти неможу, щоб нормально дорогу бачити. Пишу цей допис через два дні після перегонів, а шия й досі болить. Бідні шосери, як вони в такій позі катають. Так проникся до них співчуттям, що спробую більше їх не підкалувати. Хоча це не точно. :)

 

На горизонті лісок видніється. Докотитись би туди. Там вітер точно вщухне. Їду. Якось заїхав у той лісок. Бачу, на горизонті хтось ногою розмахує. Фізкультуру додаткову собі придумує. Рівняємось, аж це Сергій Кайдалов. Скрутило трохи м'язи судомами. Окрім, як підбадьорити, нічим допомогти не зміг, тож поїхав далі. Минув ще кількох шосейників. Проїхав Нігин.

 

Ну, тут я вже вам всім покажу. Я ж практично вдома. Та я сюди катаю, якщо перед роботою десь недалеко швиденько катнути хочу. Та як добре вдихнути, то звідси вже й доплюнути можна. Але таке враження, ніби в якусь какашку наїхав. Не те, щоб запах бентежив, але заднє колесо водить, як по слизькій глині. Прокол. Десь гостряка зловив. Ну, тут я вже не соромився ні ворн, ні корчів, ні зустрічних машин, ні супутніх велосипедистів. От що на душі було, так все чесно і розповів, ні слова не притаїв. Добре, хоч з рідних нікого поруч не було, бо зніяковів би.

 

Висказався, пару спустив і почав спокійно бортувати колесо. Вже без фанатизму, а просто на результат. Зупиняється газелька оргів. Питають чим допомогти. Прошу запасне колесо, та водій віднєкується. Каже, що є лише газельківське, і те йому шкода. Пожартували, вони мені ще води у фляжку дозаправили, а жінка, що з ними їхала, напхала мені повний рот фіників, бо руки у мене в мазуті від цепки були. От я і стою з повним ротом фіників, дістаю камеру, лише кісточки спльовую.

 

Зупиняється хлопчина на байку. Питає, що сталося. Залишає мені свою запаску і їде далі. Я втішився, що не потрібно стару клеїти і ставлю нову. Акуратно так, з досвідом вже. Качаю... С-с-с-с.... От ти ж матері твоїй перековінька. Ну що це таке. Я вже хотів розплакатись від свого талану, та організм настільки зневоднився, що геть навіть губи потріскали. Біля мене ще зупинився старший чоловік на шосейнику. Ми трохи поговорили, поки я порпався у своїх пригодах, а він перепочивав. Далі він поїхав, а я залишився.

 

Знімаю колесо, вітаюся з Сергієм, вітаюся з Мішою. Намастив клеєм. Підсохло. Заклеїв. Закладаю з такою обережністю, що, можливо, не кожен хірург так операції робить. Качаю... Мовчить. Ще трішки. Камера почала лізти через дюрку в гульці. Спускаю. Їду так. Вже не радію, не злюся. Просто хочу дістатися до фініша. Там медалька за участь і кінець страждань. Їду обережно. Максимум ваги на руль. Розвантажую заднє колесо по можливості.

 

Але кого я обманюю? Азарт все одно ніхто не відміняв. Вже за кілька хвилин тисну на всі гроші. Хочу, до речі, відмітити чудову роботу волонтерів та поліції. На всіх небезпечних перехрестях і роз'їздах на момент появи велосипедиста рух був перекритий. На кожному повороті стояли волонтери і тицяли пальцем, куди потрібно їхати. Більшість привітливо посміхалися. Також повороти були продубльовані фарбою на асфальті. Але ці написи виявилися малоінформативні, бо помітні були лише за кілька метрів і реагувати на такі знаки важко. Волонтерів же видно за кілька сотень метрів.

 

Залітаю у місто. Волонтери мені машуть, показують, куди їхати. Я посміхаюся, дякую, а сам думаю, що тут показувати, я вже вдома, тут і асфальт рідніший. Виїжджаю на проспект, бачу Мішу. Вже на жарти і вітання не було настрою, тому просто провалив повз як німець. Знов волонтери показують дорогу. Підйом біля КПЕМЗу. О... тут так зсудомило ноги, що ледь пішки не побіг. Але тиснув до кінця. На підйом вискочити - то кілька обертів, а далі все вниз і вниз. Відпочину. Ще разок крутнув, ще раз... Ось я вже перетнув Північну. Далі легше. Хоча судоми нікуди не ділися. Згадався робот Вертер... Якось проїхав ще квартал, а далі накатом. Будинок культури, парк, восьма школа...

 

Думаю, як же тепер з другорядної на перехрестя вискочити, щоб і швидкості не скинути, і щоб на бампері ніхто не підвіз. Але і тут поліція дорогу перекрила, тому лише притопив і до Антею вискочив практично накатом. А там ще два рази крутнув і фініш. Все, відмучив.

 

Тут же мене мої рідні вийшли зустрічати. Та яке там вийшли... Вибігли з криками і вішаннями на шиї. Лише за ради цього моменту варто було так страждати. Бо то дуже тепло, дуже приємно. І Сергій тут вже зачекався на мене. Отож, на цьому для мене перегони закінчилися і почалася розповідь про те, як вони їхалися )))

 

А далі було нагородження переможців, фотографування, вручення призів і, звичайно ж, обмін новинами, хто як їхав, як доїхав, що відбувалося і чим закінчилося. Я майже нічого не розповідав, бо розповісти насправді хотілося дуже багато, а на те не вистачало ні слів, ні сили. Тому лише зараз тут описав всі свої пригоди. Сподіваюсь, колись буде приємно зазирнути на цю сторінку, штурхнути в бік друга і сказати:" а пам'ятаєш? ..."

 

Мав неприємне відчуття, коли розумів, що теж міг стояти на п'єдисталі, але заплатив за це місце своєю безпечністю. З іншого боку, за ці кілька годин я отримав стільки спортивного і життєвого досвіду, що його не варті і всі призи в купі. Так що я радий, що обставини склалися саме так. Я тішився, що стільки клопотів мені завдала техніка, а не моє здоров'я. Я зробив висновки. А якщо хтось таки дочитав аж сюди, то, сподіваюсь, і він завдяки моєму досвіду зможе минути ті граблі, на які натрапляв я.

 

Ну і на завершення перелічу не те, щоб мінуси заходу, а просто деталі, які, на мою думку можна було покращити без притягнення суттєвих додаткових зусиль та коштів.

+ більш продумане кріплення номеру.

+ організація колони до місця старту з дотриманням ПДД (хоча це насправді складно, я думаю)

+ ніяк не контролювалася особа, що бере стартовий номер і не було контролю часу на КП. (хоча не знаю, кому могло б спати на думку тут махлювати.)

 

А тепер переваги. Їх значно більше. :)

+++ Повезло з погодою. Я міг латати камеру і під дощем. А з цим обійшлося. :)

+++ Цілком пристойно була організована зустріч учасників, ескортування до місця старту.

+++ Загальна дружня атмосфера перед та під час перегонів. Кожен другий пропонував мені допомогу.

+++ З Кам'янця приїхало близько 10% учасників. Зважаючи на кількість активних наших катальців, це приємна цифра.

+++ Розмітка і перекриття вулиць на висоті.

+++ Волонтери працювали просто чудово

+++ КП були оснащені чудово. Перше я пропустив, але казали, там ще крутіше було, ніж на другому. :)

+++ Трасою постійно курсували машини і мотоцикл організаторів. Чемно пропонували допомогу. 

+++ Додаткові призи для учасників, за які навіть не оголошували. Спонсором був Хмельницьки Веломан Екстрім та його власник, Вадим Зеленко

+++ Харчування на фініші. Це було просто ду-у-же доречно. :)

+++ Виявляється, я ще нормально так їду, навіть не зважаючи на масу. Тож на наступних заходах зустрінемось :)

 

Так що хлопці та дівчата з ГО "Критична Маса", дякую за такий чудовий захід! Вам все вдалося. Знаю, що сил на це покладено чимало. 

 

Може ще щось забув, то вже так і буде. За вікном майже п'ята ранку. Скоро вставати. Спробую ще встигнути задрімати, щоб вважалося, що поспав.

Дякую за увагу і до зустрічі в інших дописах ;)


Яндекс.Метрика