Довго ми збиралися на цю зустріч. Перед тим ще мав бути похід у гори, але не склалося. Так чи інакше, але у всіх все співпало і хай хоч на два дні, але ми змогли зустрітися, поспілкуватися і відчути ту легку ностальгію за колишніми студентськими роками, коли ми ще зовсім зелені вчили фізику і лиш починали пізнавати життя. Троє однокашників, ми провели п'ять років на тих самих лекціях, разом здавали екзамени, разом жили у гуртожитку і з тих пір регулярно, хоч і значно рідше, ніж хотілося б, збираємось обмінятися новинами і просто душевно провести час.

Цього разу приводом для зустрічі стала поїздка на водоспади на річці Джурин. Привід є, дата обрана, тож справа за малим - сісти на велосипед і їхати. Сказано - зроблено.

У Репужинці своїм ходом я їхав уже не вперше. Тож протирати протектор асфальтом прикатаною трасою не хотілося. Запозичив трек у Саші Волоха - з ним ми багато околиць об'їхали: розвідали водоспад Бурбун, прокотилися у чотириденній подорожі до скельного монастиря у селі Лядов, на кордоні з Молдовою і ще багато де встигли побувати за ті кілька років, що ми знайомі. Тож я був впевнений, трек обіцятиме багато пригод. Легко не буде. Вирішив їхати у п'ятницю в обід. Але поки закінчив справи у фотостудії, поки дістався до дому, спакувався... Виїхав о п'ятій вечора. Вже в цей момент я розумів, що відсотків шістдесят всього треку доведеться їхати у темряві, тож на своє світло я покладав великі надії.

Найкоротша, але далеко не найлегша дорога до Репужинців. На мапі це нижня горизонтальна ділянка. Відстань 90 км з хвостиком. Але відчутний набір висоти. Покриття - грунт, гравій, розбитий асфальт, корчі, городи )))

Сонце сідало зі скаженою швидкістю. Намагався їхати на стільки швидко, на скільки це вдавалося, щоб не заганяти себе у піковий пульс. Був дуже гарний вечір. Гарний на стільки, що навіть розуміючи, що на мене чекає нічна поїздка, я не міг відмовити собі у задоволенні фотографувати краєвиди, що я проїжджав. Так чи інакше сонце сяде і я буду їхати в темряві, а фото залишаться і ними можна буде насолодитися після поїздки, ще раз просмакувати той маршрут, пережити ті емоції.

Далі на обрії Кудринецький замок. Купається в останньому на сьогодні сонячному промінні. Я ж бачу лише тіньову його сторону. Потрібно його об'їхати і за ним буде нічогенький такий підйом розбитою сільською дорогою. Але впораюсь, ще не таке катали ))

Виїхав на гору. О, тут справи зі світлом значно краще )) Ще видно сонце. Режимне світло - найкрутіше, що може бути в пейзажній фотографії. Немає сили просто вкручувати далі. Знов дістаю телефона і клацаю на всі боки. Тут хоч по сонцю знімай, хоч проти світла, хоч з боковою підсвіткою - щоразу краса. 

Сонце остаточно зайшло за обрій. Ще близько години часу я мав, щоб їхати з природнім світлом. Далі доведеться використовувати ліхтаря. Я завжди до останнього намагаюся їхати з природнім світлом, оскільки при світлі ліхтаря видно лише те, що він вихоплює з темряви, очі пристосовуються до його яскравості. Природнє світло ж, хоч і менш потужне в цю пору доби, та освітлює рівномірно весь пейзаж. Так ніби легше, приємніше їхати. Це, мабуть, професійна деформація :)

Несподівано, прямо з поля я опинився на центральній вулиці Мельниці-Подільської. Мабуть, просто захопився педаляжем і не звернув уваги на зміну оточення. Вже досить сіро і похмуро. Але очі бачать ще нормально. На дорозі ввімкнув маячки, щоб водії мене добре бачили. Та дорогою я їхав не довго. Через якусь сотню метрів трек знов повів мене на гравій, щебінь і порохи. Ланцюг вже почав шелестіти, а не проїхав навіть 50 км. Змащував трансмісію сумішшю на парафіновій основі. Дуже вона мені сподобалася. Порадив мені її Женя Семаш - кращого веломайстра у Кам'янці я не знаю. Але має це мастило суттєвий недолік - вистачає його не на довго. Особливо в порохах витирається ланцюг насухо дуже швидко.

 

Після Мельниці суттєво скинув висоту. Шкода лише, що дорога на стільки розбита, що збільшити швидкість на спуску було просто неможливо. Тож це була не поїздка вниз, а просто скидання висоти. Та менше з тим. Це копійчана ціна у порівнянні з тим, що я отримав у винагороду.  Пейзаж, що перехоплює подих. Тихо, спокійно, рибалки меланхолійно куняють біля своїх вудок. Ні вітерця, ні крику птиці. Це настільки відрізнялося від мого внутрішнього стану, мого темпу їзди, що ця місцина залишила дуже глибоке враження у мене. Була дуже велика спокуса залишитись тут, розтягнути тента і просто спостерігати як поволі темнішає, як де-не-де плескає риба у тихій воді, стелиться туман по траві. Але їдемо далі - ще купа кілометрів попереду.

Заїхав у село Устя. Далі там паромна переправа у село Самушин. Вже стемніло повністю, а я ще й спустився в долину. Тут трапилася невеличка пригода. Вже проїжджаючи останні хати, висвітив ліхтарем двох добродіїв крепко алкогольної зовнішньості. Один вже зайшов на подвір'я а в другого щось випало з кишені і він теж пішов на подвір'я. Під'їхав, побачив, що то новесенька сотка. Видно, зарплатню лиш отримали і одразу відмітили. Я думаю, що кожен переживав такі думки хоч раз у житті: "Все одно проп'є, тож покладу до кишені і поїду спокійно далі". Але поки ця думка крутнулася в мене, окликнув те нещастя, віддав гроші і поїхав на паром. 

Паром як раз гріб тихенько, лише в темряві я не міг зрозуміти в яку сторону. Через якусь хвилину я зрозумів, що пливе він до мене. Як пришвартувався, то з буксами стартувала мєсна дєрзка шістьорка і зникла в хмарі порохів. Паромники сказали, що назад попливуть, як дочекаються свого товариша, що поїхав по справах, тож я сів чекати. Було достатньо часу, тож я і перекусив, і перебрав фото з цього дня, і зізвонився в Василем, що вже чекав на мене і неодноразово телефонував, переживаючи, де я подівся і чого так довго нема.

Фотографувати далі вже не було ніякого змісту. Все ж у мене простий китаєць, а не якась серйозна оптика з великою матрицею. Тож далі просто букви. Із Самушина крутнув ще близько 10 км до села Вікно (от як придумати селу таку назву?) А у Вікні вже Василь зустрів мене машиною. Десь у глибині я трохи розчарувався, що такий кусок залишиться непроїханим, але дуже зрадів побачити старого друга. Загрузили байк у багажник і поїхали вже як білі люди :)

Дорогою я зрозумів, що раніше першої-другої години ночі я б не доїхав, тож вирішив, що проїдемо цей маршрут іншим разом. Бо там дійсно цікаво. Вдома нас зустріла Сніжана, дружина Василя та їхня маленька Аня. Повечерявши, трошки поговорили, обмінялися новинами тай полягали спати. Наступний день обіцяв бути ще більш цікавим.

Вранці, поснідавши легенько, загрузились провіантом і виїхали в дорогу. Зізвонилися зі Степаном. Він мав перестріти нас дорогою, вже ближче до водоспаду. Анюта ще спала, тож з нею попрощатися не вийшло. Та, сподіваюсь, вона не образилась :)

Далі знов через парк виїжджаємо на трасу. Тут з дерева зіскакує білка і пробігає у мене прямо перед колесом. Гарна така, руда, пухнаста. Сіліч позаду кричить, що повезло мені, таку красуню прямо перед носом побачив. Чую його погано, тож повертаюсь до нього. Так, кажу, повезло. Розвертаюся, а передімною вже з'являється не дуже велике, але достатньо крепке дерево. Роблю незаплановану зупинку. Дещо швидше, ніж звик це робити зазвичай. Добре, хоч швидкість не набрав. Руль викручується від удару об дерево і я ногою напорюють на його торець. Відчуття, що ногу просто вимкнули. За кілька десятків секунд нарешті почав відчувати біль. Було і образливо, і смішно, і боляче. Далі вже було не до зйомок, всю дорогу намагався робити вигляд, що то не у мене болить і просто тихенько шкутильгав на педальках ))))

Нарешті звернули з траси на дорогу на Городенку. Звідти мав приїхати Степан. На мапі наш сьогоднішній маршрут - це ліва вертикальна сторона такого умовного трикутника. Доїхали ми до умовного місця зустрічі і зупинился біля великого горіху. Поки Штефан докручував педалі до нас, ми з'їли десь по пів кіло горіхів. Пообідали, можна сказати ))

Нарешті зустрілися вже втрьох. Привіталися, поспілкувалися, попідколювали один одного, як то ведеться ще зі студентства і поїхали дивитися, де ж той водоспад і що воно таке, що ми через нього мусимо хто 50+, а хто і 200+ крутнути.

А далі йде серія баянистих типових кадрів, які ми заходилися плодити своїми телефонами. Та нас тривіальність ракурсів хвилювала мало, бо для нас ця місцина була відкриттям і нам було приємно бачити цю красу, хотілося зберегти її на флешці і поділитися з іншими. Тож далі серія з водоспаду.

Перекрутившись біля водоспаду, піднялися зворотньою дорогою по стежині-східцях і поїхали роздивлятися замок. Вікі каже, що дерев'яний замок на цьому місці був збудований руськими князями у 1241 році. Тобто, місцина видна і ще здавна її придивилися для своїх потреб. Було тут місто Червоногород. Назва походить, я так думаю, від породи чи то глини, чи то каменю у цьому урвищі. Тут все червоного кольору. У шістнаднятому столітті замок став власністю Коріатовичів, а в XVII - на цьому місці вже з'явився мурований замок. Потім його перебудовували, зробили з нього палац. Розбирали і перекладали вежі. Були тут і вишукана тераса у італійському стилі, і колонада з кам'яними колонами, і ландшафтний парк з фонтаном. Та під час Першої світової війни замок суттєво потріпали, а під час другої добили те, що було ще вцілілим. 

Цікава історія, тож зайдіть почитайте, якщо хочете.

А далі все було просто і навіть тривіально. За всіма цими подіями ми добряче зголодніли, тож виїхали нагору в село і зупинилися у найближчому магазині. Придбали помічностей у доданок до тих харчів, що везли із собою і сіли попоїсти одразу за магазином - там як раз для таких справ зроблений був дашок із кількома столами. Було вже досить прохолодно. Дув відчутний вітер, наганяючи хмари. Просто сидіти було вже досить холодно, але я лінувався розбирати свою так файно запаковану підсидільну сумку, тож терпів холод. Добре, що за веселими жартами розмовою час йшов непомітно і холод особливо не відчувався. Добряче наївшись, перепочивши, ми зібралися і рушили у зворотньому напрямку. Вкручуючи на велосипеді я одразу зігрівся, але якщо ви колись катали такі затяжні прогулянки, то знаєте, як наливаються ноги ватною м'якістю після подібного перепочинку і як важко знов ввійти в темп. Виїхавши за село і проїхавши кілька кілометрів, я помітив, що не маю на що зробити фото - звичним жестом телефон з карману не добувався. За секунду перетрусивши заплічника, я кулею рванув назад до магазину, обдумуючи різні варіанти розвитку подальших подій. На вулиці було холодно, не дивлячись на відносно яскраве сонце, що ще пробивалося з-за хмар. Це додавало оптимізму. Навряд чи хтось захоче посидіти на такому протязі. Одразу ж на столі побачив телефон і ще й свого похідного ножа. Як я так збирався? Чим я думав? Але одразу згадався вчорашній п'яничка, сто гривень і карма. Заощадив я значно більше. )))

Вже зі спокійною душею наздогнавши друзів, ми поїхали далі. На перехресті коротко попрощалися. Може на рік, може більше, а може і менше. Поживемо - побачимо. Далі у мене почалася наступна частина подорожі. Дуже хотів встигнути провести маму на потяг. За розрахунком часу вистачало як раз, але дорога дальня, всіляке трапляється, тож запас варто було мати. 

З якою швидкістю я їхав точно сказати не можу. Але добре пам'ятаю ті зусилля. Біль у ногах був таким, що навіть зустріч із білкою десь глибоко сховалася у м'язах. Але менше з тим. Головне, що я відчував у собі сили і впевненість, що ця сотня, що мені залишилась не стане якимось надвипробуванням. Це значно додавало впевненості і оптимізму. До Товстого дістався швидко, хоч і важко. Занурився десь глибоко у роздуми і час пройшов непомітно. Зупинився в центрі біля великої церкви. Ми-то перекусили, але трансмісія теж вимагала уваги і чогось масного ))) Прокапавши її залишками парафіну, сів ще раз перекусити і дати відпочити ногам. За інструкцією розчинник має хоча б 10 годин вивітрюватись з парафіну, але це не для похідних умов. Двадцять хвилин на все і їду далі. 

Лиш звернув на Борщів, дорога одразу погіршилася, але це не йшло ні в яке порівняння з тими корчами, якими я їхав напередодні. Вітер змінив трохи напрямок і дув тепер прямо в спину. Я летів, немов на крилах. Середня крейсерська швидкість на рівному 30-35. І це на байку, на зубатій резині. Я зовсім не відчував супротиву вітру. Це означало, що їду я приблизно зі швидкістю вітру. Неймовірне відчуття. Особливо згадуючи, що якихось кілька кілометрів тому буквально запихав себе на підйом і вітер робив все можливе, щоб я запам'ятав ці зусилля.

Дорогою мене обігнав КАМАЗ. Обігнав і вперся у підйом. Їхав там настільки повільно, що я зміг за борт потриматись, під'їхати кліька метрів. Але ну дуже повільно він повз, тож обігнав його, виїхав наперед, зробив кілька фото і поїхав далі, поки він не наздогнав. На рівному він знов мене випередив. Там ми з ним до самого Борщова і обганялися. 

Ну, сюди ми не раз їздили, тож дорога відома. Залишилось 50 км. Витрачати час на заглядання у карту потреби немає. Та і просто коли їдеш знайомими місцями, вертаючись з далеку, то вже таке враження, ніби ти йдеш вже по хаті коридором. Ну, ще трішечки і вже вдома повністю. ))

Поїхав не треком через села, а поїхав по трасі. Так хоч і довше трішечки, але дорога в рази краща, тож заощаджу трохи часу. Десь за Гуковим почалися перегони з дощем. Тішило, що вітер в мою сторону, тож окуляри не заліплювало бризками, як це зазвичай буває. Можна було відносно добре бачити і не переживати, що щось прилетить з дороги в око. В Ориніні я зрозумів, що перегони з дощем програно остаточно, тож капітулював, зупинившись біля великої верби. Сховався під неї від вітру і дощу, розпорпав свою підсидільну сумку і дістав термуху з віндстопером. Я вже почав був переживати, що це шматя так і не стане у нагоді і я дарма возив із собою цей кілограм. Але погода мене пожаліла і заставила одягнути все, що в мене було з собою. 

Знов відчувши себе людиною у комфортних умовах, я рушив далі, відчуваючи, як приємне тепло розливається по тілу. Я поки вирішив зупинитись, добряче вже змерз.

Подолавши підйом в Ориніні, у мене відкрилося не знаю яке за рахунком дихання. Настрій підіймав ще й попутний вітер. По рівному вдавалося тримати навіть 35+ км/год на невеликих ділянках. Це враховуючи, що за спиною зверх ста кілометрів з відповідним набором висоти. Одним словом, пролетів я цю ділянку до Кам'янця на одному диханні. Лише квадріцепси гуділи як високовольтний трасформатор. Встиг зробити всі заплановані справи, провів маму і на цьому закінчилася ще одна моя пригода. Залишилося лише описати її в цьому блозі, щоб ще раз пережити ті події, просмакувати їх у спогадах.

Насиченим видався день. Погостював у друга, зустріли ще одного, добряче накатався, побачили гарну місцину, загубив телефон, знайшов телефон, позмагався з дощем ще й ввечері зі своєю малечею встиг пограти трохи. На цьому розповідь і закінчу. Буде ще щось цікаве - напишу :)


Яндекс.Метрика